На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

Гетьман не велів читати запорозького листа, але сказав:

— Долягає мене, що низовики з Безпалим єднаються.

— Ще не з'єдналися, але з'єднаються, — мовив Тетеря. — Чималенька партія з отаманом Силкою виправилася на Зіньків.

— Хто такий Силка? — підхопився на ноги гетьман. Пройшов по світлиці, щільніше зачинив двері до молільної кімнати, зупинився перед Тетерею. Той дивився незворушно, покірний з вигляду, хижий і хитрий, неначе звір: густий заріст брів, тіні під очима, від чого очі мовби в глибоких криницях, відвислі вниз вуса. Славолюбний, нетерплячий, одначе знає, що рано йому ще змагатися за булаву, козаки керманичем його не визнають. Через те й вірний, через те й годить.

— Силка — отаман курінний… А січовики — зо всіх куренів.

— Звідки все знаєш?

— То вже мій клопіт, — багатозначно мовив Тетеря.

— Всіх нас, — заперечив Гуляницький.

Цей — вірний гетьману щиро, бо ненавидить москалів й на найвищий уряд не важиться. Купідон літає за ним невідступно, разить стрілами жіночі серця; гарний з себе Гуляницький, хоч малюй з нього ікону, чи то хтось, а може, й сам Вседержитель і намалював його — вуса двома легкими мазками, довге обличчя, довгий ніс, чорна, як смола, кучерява борода й очі проникливі, наче в самого Ісуса. Не диво, що жінки німіють під його поглядом. Дивовижної вроди козак. Ще й має мужнє… і трохи жорстоке серце. Жупан на ньому червоний, перським поясом підперезаний, чоботи шиті німецьким ладом… Але чи не ще гарніший і молодший полковник прилуцький Петро Дорошенко. Також борідка, чорна й кучерява, високе чоло, розлетисті брови, крупний ніс, великі губи, кремінь у погляді. Валечний козак! Не обділила доля вродою й Богуна. Але надто багато злигоднів випало на його вік, надто багато битв перейшов, і кожна осідала рисочкою на обличчі. Чоло, щоки — неначе посічені маленькими шабельками, й цілі віяла зморщок у кутиках завжди міцно стиснутого рота. Останній, Юрій Немирич, неначе припутень серед соколів, обличчя тонке, в білій хмарці кучерявого волосся, очі іскрять розумом і переконаністю пекельною, статурою тендітний, руки білі, пальці худі й довгі, але шаблю тримають міцно.

Гетьман обвів усіх поглядом. Щедро сійнула Божа рука, стільки валечних мужів одразу, якщо стоятимуть купно, якщо не відречуться один від одного й від нього, то й чорт їм не брат. Але ж… Вже сьогодні — той у луг, той у плуг… Немає єдності, кожен свою думку пряде.

Першим забрав слово Немирич:

— Треба не допустити цього Силку до Зінькова.

— Він уже досі в Зінькові, — сказав Тетеря.

— Отже, через три дні буде в Лохвиці, — скрушно констатував Немирич.

— Січовики — люди не поспішливі. Чого б їм не погуляти зо два тижні в Зінькові, — розважливо мовив Гуляницький.

— Поки все не вип'ють, з Зінькова не підуть, — погодився й Тетеря.

— Тоді потрібно поспішати, зібрати військо, — знову вихопився Немирич.

Гуляницький пошкріб пальцем за правим вухом, зітхнув:

— Як ти його збереш? Зима люта… Ниньки легше сперти на піч бугая, ніж зсадити звідти козака. Лежить він у просі…

— Колупає в носі, — Немирич.

Всі стримано засміялися.

Гетьман крокував по світлиці.

— І все ж зволікати не можна. Ти, — до Немирича, — збирай затяжні сотні. А ви, — до Гуляницького, Тетері та Дорошенка, — їдьте в свої полки й скликайте козаків. Швидко й без галасу.

— Галаси будуть, — сказав Гуляницький. Таку вже має вдачу — зробить, але спочатку заперечить.

Здавалося, погомоніли про все, можна розходитись, але гетьман знаку не подавав. Пощипував вуса, щось думав. Виважував. Обвів усіх довгим поглядом, у чоловічках очей мерехтіло неясне світло:

— Мисліте: не для себе се все… Я міг би від'їхати кудись і прожити життя безтурботно. Хочу порятувати Україну. Гірко нещасну. Вона ні на кого не зазіхала, кривди приносять тільки їй. Зрадити її, служити їй у напівсерця — найбільша підлість… Ми тут всі свої. Якщо бачите, що хтось захистить і поведе краще, перспективою свого розуму бачить далі… Я від'їду.

— Тебе військо обрало… Немає кращого… Твій розум, твоя мудрість… — запевняв Тетеря, світив до гетьмана чорнющими очима.

«Цей нещирий, — відмітив Виговський. — Але дивну має силу. Навіть його лукаве слово. Не віриш — і хочеться вірити».

Богун прийняв з колін великі, більше схожі на ратайські, ніж на лицарські, руки з жовтим прокуром великого і вказівного пальців, поміж якими завжди тримав люльку, підвівся:

— Ні до чого ця балачка, гетьмане. Сповняй Божу волю.

Гетьману стало трохи ніяково.

…А потім гетьман сидів у світлиці сам — погаслий, втомлений, байдужий. Зайшла дружина, щось запитала — він не почув, увійшов маршалок двору, постояв, подивився на гетьмана й теж вийшов мовчки. Виговський сидів, доки не догоріла свіча.

…У Неділю блудного сина, на Три святителі гетьман вивів козацьке військо з Чигирина. Позаду йшли затяжні полки з Немиричем. Біля Миргорода розділилися за наперед укладеним планом: Виговський лишився під стінами міста, а Немирич повів затяжців під Лохвицю. Назустріч Немиричу вийшло московське військо з князями Пожарським, Львовим і Куракіним, а також вивів своїх дейнеків Безпалий; кволого ранку, у відлигу, коли туман з'їдає сніг, обидві лави зійшлися на орному полі, московити і Безпалий невдало розташували своє військо, і Немиричу вдалося сильно наперти з лівого боку, зламати стрілецьку кінноту, котра побігла й натрутила та потоптала власну піхоту, після чого московське військо і Безпалий відступили в Лохвицю й зачинилися там. Виговський Миргород не приступав, умовляв обложенців прихилитися до нього. За ворота вийшов протопоп Пилип, і розмовляли вони з гетьманом дві дзиґареві години. Непомірну силу має зброя, але іноді слово має силу ще більшу! Коли дикі кочові племена темною галиччю оточили Рим і Атілла зажадав ключі від брами, до нього вийшов босоніж Папа Лев Перший і розмовляв з Атіллою від ранку до полудня, після