Лицарі любові і надії - Леся Романчук
У Печерському монастирі вперше було запроваджено Сту-дитський устав спільного життя, що його на основі правил св. Василія Великого уклав св. Теодор Студит для ченців у царго-родському Студіоні. Устав допомагав краще організувати спільне життя та спонукав ченців до монашого подвигу й благочестя. Св. Теодосій Печерський не просто скопіював Студитський устав, але, переклавши його на староруську мову, пристосував його до спільного життя у Печерському монастирі. З Печерського монастиря цей устав розійшовся по інших монастирях Київської Русі. Ревне та праведне життя печерських ченців притягало до себе все більше людей, звідси вийшло багато місіонерів, які працювали над наверненням до християнства поганських племен на півночі та на сході від Київської держави. Немало з них поклали своє життя, прийнявши мученицьку смерть. Св. Теодосій не відокремив Печерський монастир від світу, але поставив його до послуг релігійним, культурним і національним потребам Церкви і народу. Поряд із плеканням християнського благочестя, християнської культури тут зароджувалась теж ідея єдності українських земель, тому Печерський монастир став важливим релігійно-національним центром Київської Русі. Тут також зароджувалось і розвивалось українське письменництво, освіта, красномовство. Тут формувався своєрідний український, київський обряд. Ця своєрідність знаходила своє відображення як у літургічних практиках, так і в почитанні святих, сакральній архітектурі та мистецтві, церковному співі.
Отець, утомлений довгою розповіддю, перевів подих.
— Яке ж глибоке коріння у цього дерева... — зачудовано зітхнув романтичний, як усі поети, Іван. — А ми живемо, носи до землі, забуваємо, що небо над нами, а в небі... Ех, що тут говорити!
— А що ж тепер, прошу отця? Що зараз, у ці нелюдські часи? — розпитував Роман.
— Після Першої світової війни більшість василіанських монастирів опинилися в межах Речі Посполитої. А тепер, за «совєтської власті», Чин оголошено поза законом, і він мусив зійти в підпілля.
Оглянувшись довкола, щоб вороже вухо не почуло, отець Маркіян тихенько додав:
— Тепер наші отці-василіяни проходять духовну формацію, моляться і діють як світські люди. Багато ченців засуджено на заслання і до в’язниць, як мене і вас. Ще навесні 45-го заарештовані всі наші владики — Йосиф Сліпий, Григорій Хомишин, згодом — Йосафат Коциловський, Григорій Ла-кота... Чи живі ще наші ієрархи? Чи вернуться? Молюся за 'їхній порятунок... Чув, що два єпископи-василіяни склали найвище свідчення вірності Богові і Церкві — свідчення мучеництва... Розпочав наш Чин свій хресний шлях.
Розділ 19— Отче, — обізвався Роман, — але ж на те, щоб добровільно піти аж на смерть, треба бути особливим, мати сильного, нескореного духа.
Отець поправив:
— Покликання від Бога треба мати.
— І што ето за слова у вас, попов, такіє! Покликання? Ето што, кагда завут тебя, што лі? — обізвався Гріша.
— Покликання? — отець замислився, наче сам собі хотів відповісти на питання, яке вже давно не мучило, бо розумілося само собою, і дивним видавалося, що хтось потребує пояснення такого ясного, та непоясненного до кінця ніким і нікому: — Покликання — це голос Божий, який з вічності кличе людину до життя. Джерелом кожного покликання і його остаточною ціллю є сам Господь. Людина покликана до життя і віднаходить в собі образ Того, хто її покликав. Покликання — це задум Творця про окреме створіння. Бог з вічності про нас думав і не перестає думати, а це означає, що полюбив і вибрав до існування, народив у собі, вдихнув у нас своє Життя, це Ного ідея, що лежить на серці Богові, тому що Ному лежить на серці кожне Ного створіння. Бог хоче, щоб людина перебувала з Ним і у Ньому. Тому людина прагне прямувати до святості і в різноманітний спосіб шукати Ного усюди...
— А я вот не шукаю! Чьо єво шукать? Вот у меня тюрьма і нари — ето што, божий план ілі ета, как там, ідея? Да ну вас, попов, савсєм!
— Паслушайтє, ви, поп ілі как вас там... — обізвався з нижніх нар хтось невидимий, але з видимими начальницькими нотками в голосі. — Ви ету антісавєтскую агітацію прєкратітє! Релігія — опіум для народа, ето всем ізвєстно! Взрослиє люді, а сказкі рассказиваєтє! Вот прієдєм на место, я доложу кому надо, чем ви тут занімаєтєсь!
— Да утіхні ти, Матвеіч, пущай себе бормочут, разі оне мешают? Поп, он на то і поп, штоб людям голову морочіть, за ето іх по тюрьмам і содержат. Вот у нас в деревне бил одін поп... Тоже всьо Божий промисел іскал всюду...
— І всьо равно, я етого не потерплю! Ви , товаріщ Нікодімов, меня не... ох, да будь проклят етот шторм, наізнанку виворачівает... Не для того ми за советскую власть боролісь, штоби тут всякая контра...
— Ех, Матвеіч, когда ето било... Ти сколь годов сідішь-то? Третій срок? Говорят, церкві снова откривают, вот те крест, не вру!
— Да ладно, мужикі, ви не мешайте! Тут у нас інтересний разгавор с батюшкой. Он меня учіт Бога іскать. А он мне на кой хрен?
Отець пропустив повз вуха лайливі слова, перетерпів тиради колишніх партпрацівників, ще нещасніших, ніж інші, бо сиділи у тих тюрмах, які спорудили для інших, а, виявилося, для себе. Ой, скільки такого радянського, наївного у своїй вірі у фантом дорослого лепету довелося переслухати за місяці ув’язнення...
— Не нужен мне твой Бог, дед, не нужен! — переконували самі себе хором Гріша, Матвеіч і той,
