Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

до машинки! Записуй, поки ще гаряче, доки тебе ще пече — пиши! Хай це буде тільки твоя правда — але це буде правда! А не, вбачай, ідеологічна брехня на новий штиб!

— Ах, Лоро, кому це треба: одкровення ізгойки, чужої серед «своїх» і «чужих»?..

— А така доля всіх, хто хоче сказати, хай навіть не зовсім правдиву з погляду людства і вічності, але «свою» правду. Власне, це те, в чому ти мені дорікаєш… Не вписалася б я, Саню, у це, «нове», життя… Може б, у революційний Майдан і вписалась, тільки не в те, чим він завершиться… — каже печально Лора. — Тож Бог знав, що робив, коли покликав мене…

— Чого ж ви всі такі безсилі, там, на Небі, чи де ви обитаєте?! — правдиво обурююсь. — Отак! Заварите кашу, а доварити до кінця не годні! Гірше! Всю цю неїстівну бовтанку благородно-ідейну мусить народ хлебтати! От поясни: чому так? Чому пропадають пропадом усі добрі, світлі і благородні наміри, вся праця многовічна марно пропадає, а чесні люди — або гинуть так, як ти, або живуть так, як я?! Чи ти мене вже й за людину не маєш?! Себто… чесну?

І знову наш з Лорою діалог перервав дзвінок. Цього разу — дзвонили у двері. Я подумала, що то хтось із близьких, тому гукнула, щоб відчиняли самі. Але згадала, що сьогодні вибори і пошкандибала відчиняти. Так і є: стоїть молода пара із скринькою. Прошу на кухню. Хлопець з дівчиною, певно, студенти, побачивши у серванті між посудом помаранчеві прапорці, попри усі приписи вести себе нейтрально, відкрито демонструють свою політичну орієнтацію. Уявляю, як, вийшовши за двері, вони заахкають: «Ах, потрясаюче! Навіть колишня партійна номенклатура, бо в цих будинках одні колишні цеківські бонзи живуть, так і вони за помаранчевих! Ах-ох!». А от і не вгадали! Тож принципово довго читаю довжелезний список претендентів у президенти. От гади! Хто лиш не преться до трону! Звісно, добра половина — божевільні. Решта — злодії і їхні ставленики. І тільки кілька справді достойних. Мій — у самім кінці і притім — синьо-білий. Авжеж! Ставлю навпроти хрестик. Отак! Я свій вибір зробила!

Пара «випаровується» за двері, а я повертаюся назад у свою іржаву клітку.

— Здрастуй, Янус Краснобаєвич Стукачов-Інформаторський! Як ти могла так обманути віру в тебе цих прекрасних молодих людей? А ще лицемірство тавруєш?! Ох, Саню, Саню… — дорікає Лора, доводячи мене до сказу.

— Не вчи! І взагалі, іди к бісу! Ні, ліпше піди в церкву і постав свічку за всіх сіро-буро-калинових, за всі партії, хай множаться, бо якби не вони, то мене перераховані тобою так звані демократи давно б згноїли там, куди вони відсилали раніше таких, як ти! — кричу, бо Лора таки дістала мене. — У, змія позасвітня! Приповзе зі свого пекла, заповзе тобі в душу і мучить, мучить, вивертає, як рукавицю, кров останню цідить! Чого тобі треба від мене? Я що — Папа Римський, що маю бути найсвятіша? Я що — месія чи у мене місія така? Нема в мене ніякої місії! То вони мене зробили спочатку ісчадієм, а тепер — закланною вівцею! А я — ніхто! І хочу дожити віка безіменним ні-ким! І непомітно піти! Назавжди… Як ідуть у землю мільйони простих, маленьких, убогих, забутих Богом людей…

Лора тільки зітхає. Певно, згадує своє життя серед тих людей, маленьких і незахищених. Раніше, в радянські часи, про таких селюків заведено було казати з пафосом: «Вони знають справжнє життя»! Єдине, на що я Лорі не заздрила, то це на її «знання справжнього життя». Надто після того, як самій довелося пережити подібний… шок. І то з маминої ласки, яка все агітувала мене: «Поїдь та поїдь до тьоті Люсі на Донбас, побачиш справжнє життя».

СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ

Щоб не образити маму, я, дочекавшись перших своїх студентських канікул, вирішила відбути родинну повинність. Однокашники гуртувались у студентські будзагони, їхали на будови віку, а я — в гості до тьоті Люсі, маминої сестри, яку Бог нагородив пролетарською долею, простим, як правда, чоловіком-пияком і сином-босяком.

Гостила один єдиний раз, але була настільки вражена «простотой нравов», що навіть згодом до тітки на похорон не поїхала. Мене й досі охоплює відчай клаустрофобії і жах перед буденністю смерті… Здавалося, смерть тут була звичним і звичайним явищем, ба, хай мене Бог простить і ці люди нещасні, навіть… можливістю підробітку!.. По молодості літ думала, що то тільки моє «викривлене» бачення радянської дійсності, про яке або криком треба кричати, або… забути! Що й зробила. Згадала через роки, коли мені, на той час уже відомій людині і впливовій жінці впливового чоловіка, котрийсь із тамтешніх маловідомих поетів прислав правдивий до натуралізму вірш про те, як, забувши поховати загиблих у шахті гірників, їхні родичі б’ються за «казенные дубленки да сапоги», якими держава намагається по-казенному компенсувати їм непоправні втрати.

Не відаю, з яким умислом він це зробив: щоб надрукувала чи «вгору» передала? Та оскільки подібні твори тоді не друкували, то я передала вірш Станіславу. Для ознайомлення. Станіслав уважно прочитав, далі зібгав папірець з віршем, але подумавши, акуратно розгладив і спалив у попільничці. Мовчки. Але я без слів зрозуміла його. Більше цієї теми ми не торкалися.

Але я часто питала себе: як можуть ці нещасні люди жити в стані перманентного похорону? Світ же великий і ніхто нікого до лави не прикував… Надто тепер. Їдь, шукай кращої долі! Але ж ні, не їдуть, а лізуть, як на заклання, у старі, сто років неремонтовані шахти-руїни!

Ось що залишається до сьогодні для мене страшною загадкою!.. Чи цинічною вигадкою?! Я вже й не знаю! Адже по тих директорах, керівниках і народних депутатах Донецького регіону, які останнім часом навідувалися до нас додому, не скажеш, що вони живуть в такому приреченому краї та ще й на таку зарплату!

Зазвичай, вони довго не затримувалися, «донецкие гости». Залишали щедрі дари, забирали Станіслава і їхали кудись. Поводилися дуже тихо, як у палаті з тяжко хворою людиною. Певно, чоловік їх попередив. Це мене не ображало, бо й сама намагалася не з’являтися їм на очі.

Але