Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

— Я-то знаю, але не про Станіслава мова! Я знаю, на ЩО йдуть заради влади ті, кому він служить! О-о-о, вони ні з чим не рахуються, бо влада — це все! Все! І тільки дурень, який не вкусив від того плоду, думає, що влада — тягар і чортзна-які обов’язки! А жодних — тільки права! Права! Безмежні права! І неміряні можливості! О-о, я це знаю… Але про що я, коли в державі революція?! Господи, де той клятий Станіслав?!

— Та ж, кажу, у штабі опозиції! Де ж йому ще бути? Хіба ти не знаєш? — здається, Лора дратується. Чи… збиткується?

— Тобі смішки, а в мене внуки на Майдані! — обурюєшся, та все ж трохи заспокоюєшся.

— Помиляєшся, сестро, мені зовсім не смішно. Мені радісно, що в тебе цілком нормальні внуки, які хочуть жити в нормальній цивілізованій демократичній державі. І вони вийшли на Майдан не ради жовтогарячих чи сіро-буро-малинових, а заради себе, і жоден режим, якої б він не був масті, не посміє переступити через них, тим більше пустити проти них танки. Біда, Саню, нашого народу в іншому… — зітхає Лора. — В тому, що лукаві його вожді, усі без винятку, досі сидять по груди у своєму щасливому соціалістичному минулому, а ручками уже загрібають з іще щасливішого капіталістичного майбутнього. І челядь їхня, всі ці холуї і смерди, теж переполовинені. Люди-половинчики… І ти, Санько, зі своїм сірим кардиналом-провокатором! І доки ви живі — а ви живучі! — доти не буде пуття на «нашій, не своїй землі». Пам’ятай це і згадуй щоразу, коли тебе пориватиме звинувачувати у всіх гріхах свій народ!

— Я нікого не звинувачую! Я переживаю! І маю на це право!

— Кажу ж тобі, Саню, все буде гаразд! Ніхто не посміє почати війну проти свого народу. Сама ж розумієш: не ті часи…

— Ти хочеш сказати, Лоро, ніби те, що відбувається на майдані, звичайне передвиборне шоу? Щось не віриться… Дуже вже народ… щиро переживає події… Боюсь, аби цей політичний бутафорний спектакль, як у нас водиться, та не закінчився справжньою кров'ю!

— Ох, Саню, як я тобі заздрю! Стільки вражень, стільки переживань! Тільки творити! Саню, пиши! Сідай і пиши всю правду про свій час! Ти ж мріяла написати чесну талановиту книгу!

— Ксанфт, випий море! Ти що, знущаєшся! Тут з хвилини на хвилину може початися кривава бойня, а ти товчеш про якусь дурню!

— Кажу ж тобі, Саню, не ті часи… Хоча, маєш рацію, все у Божій волі…

— Тільки не революції!

— А я думаю, що й революції; звичайно, у тих випадках, коли вони комусь дають шанс і вибір…

Господи, що ж це діється? Ця розмова з Лорою відбулася на початку жовтня 2004 року, а от вже й листопад, а Майдан не розходиться! Другий місяць ніхто не працює, не вчиться! Здається, весь народ з'їхався до столиці, розклав намети на Хрещатику, кашу варить, святкує, веселиться… Чекає результатів виборів, ніби це щось змінить у його житті! Кричить, вимахуючи оранжевими прапорцями: «Ющенко — так! Янукович — ні!» Ніби вони не одним миром мазані! Щасливі, збуджені повстанці зізнаються телевізійникам, що готові не лише зустрічати на Майдані новий 2005 рік, а й боротися доти, доки не переможе Ющенко. І тільки Ющенко! Все частіше на трибуні посеред Майдану з'являється Юля, видно по ній, що ревнує народ до Віктора Андрійовича. Щасливий народ кричить: «Юля! Юля!». І Юля теж входить в образ рятівниці нації. Очі горять «досвітніми вогнями», коса сяє короною царською у морозному промінні зимового сонця. Соціаліст Мороз теж узяв сторону Ющенка. Підпирає хиткий лібералізм Ющенка авторитетом серед пролетаріату та значимістю соціальних проблем. Значить, Лора казала правду: перемога буде за помаранчевими. До речі, де вона, ця фантомна совість моя, ця сестра моєї самотності? Певно, теж Майданом тиняється… Вічна революціонерка! Справді, вже — вічна… Певно, тішиться, що бодай посмертно, а таки дочекалася справедливості! Думаю, що душі таких, як вона, неупокоєних борців за свободу і незалежність, нині хмарами літають над Хрещатиком! Цілі полки петлюрівців, оунівців, дисидентів…

Катя теж з головою в політиці. З'являється раз на тиждень, нашвидкоруч щось там приготує, пробіжиться з пилососом і ганчіркою по квартирі і гайда знов на свій майдан! Катю не впізнати: аж помолоділа, вся світиться від радості і почуття власної гідності. От що з людьми робить революція!

Станіслав пропадає у штабі Януковича. Я одна. Тож маю досить часу, аби подумати, як відомий персонаж Ільфа і Петрова, на тему: «Васисуалій Лоханкін і судьби руской… чи то пак української революції».

— За що я люблю тебе, Саню, так це за невечерпне почуття гумору.

— Лора? Слава Йсу, явилась! Не запилилась! Дякую, що не забуваєш, сестро… Ну, як там, на майдані? Революція іде? Чи скінчилася?

— Та ні, схоже, почалися вибори…

— Ах, справді… Вибори! Нарешті! А то мені боляче дивитися, як вони там замерзають, ті повстанці! Вони думають, що мають вибір… Що скористаються цим правом і виберуть тих, хто зупинить «бєспрєдєл» і «дерибан» місцевих посадників, зупинить корупцію, наведе порядок у країні, врешті, дасть шанс і їм, маленьким українцям, на нормальне, гідне людини життя… Але підозрюю, що їх, як завжди, використали, просто і примітивно, розділивши на ворожі табори. Але ця громадянська війна, судячи по щасливих обличчях на майдані, всім навіть подобається! От і Хівря, недавно дзвонила, аж захлинається від радості, кричить: «Ти не повіриш, напруга пристрастей зашкалює! Жах! Пішов брат на брата, сестра на сестру! Чоловік — на дружину! Не повіриш, почалися масові розлучення! Громадянська війна! А молодь навпаки — жениться! Тут же! На Майдані!».

Ти чула, Лоро?! Ці люди наче подуріли! Тішаться, що почалася громадянська війна! І це справді так! Он, Дора розповідає, що вона з сином — «сині», а невістка з онуками — «помаранчеві»! Каже: у хаті — революція! Ледь не різня!

— Як у Яновського в «Чотирьох шаблях»…

— Уявляєш собі обстановочку?! Та чого далеко ходити: Станіслав і Сашуня нині — по різні боки барикад!

І раптом різко задзвонив телефон. Я глянула злякано