Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
— А ти, Катю, будь мудра: не вір, а перевір. Ну, приміром, через двері спитай охоронця магазину, по чім у них шуби…
Однак Катя не чує аргументів, вона аж клекотить революційним священним гнівом проти таких кровопивць, як… ти, о, Олександро… Якусь хвилю ти з жалем дивишся на повсталу Катю, осяяну радісним жовтогарячим сяєвом СВОБОДИ, і несподівано чуєш ніби згори свій охриплий від хвилювання голос:
— Хай будуть прокляті усі, хто посміє знову тебе одурити!
Катя блідне, впускає баняк, а ти, зашпортуючись, повертаєшся у свою келію-спальню, аби Катя не бачила твоїх сліз…
Боже, прости мені, грішній, провини мої перед моїм нещасним народом! І захисти його від мені подібних, захисти отару свою від усіх лицемірів, фарисеїв-словоблудів, від усіх вовків і лисиць, які пруться до нього в чабани… Боже, дай йому поводиря мудрого, дай йому пастора доброго і совісного, Боже!
Втираю сльози, сідаю за машинку. Наразі в задушливій кімнаті ніби війнуло свіжим вітерцем, запахло бузком… Лора. Авжеж, дізнаюся про її з’яву по легких пахощах бузку. Колись, ще в студентські роки, Лора любила одеколон «Сирень» і пахтилася ним, аж доки я не обурилася: «Що ти „дікалонишся“, як доярка, цими стяками?!» — і подарувала їй духи «Шанель № 5». Але Лора, либонь, і на тім світі обливається своїм колгоспним одеколоном, бо ледь вловимі пахощі розквітлого бузку ходять за нею назирці.
— Ти ще тут? — питаю. — А я думала, що тебе змело землетрусом у тартари. Ну що, бачила цю революцію на моїй кухні?! І повстанців бачила? І що на ЦЕ скажеш?
— Сумно, але виходить на те, що соціальна рівність не завжди зрівнює, а бідність не зовсім ріднить…
— Ти що — Ісус Христос, що притчами-афоризмами говориш? Хоча, зачекай… Божим від цих слів і не пахне… Чи ти хочеш сказати, що християнські ідеї рівності і братерства уже не в моді і на Небі? Чи ти, може, в пеклі шкваришся і являєшся сюди адептом цього, як його… рогатого?! Тоді шуруй до тих янусів многоликих та безличних полятицьких, що он-о вигуцують на майдані, в надії, що новий президент їм не лиш посади, а й звання «героїв» дасть!
— Хай дає… То суєта… Ти лиш Катю не ображай…
— Та хто її ображає! Просто… мене, як кожну нормальну…
— … «колишню», — поправляє Лора.
— …гаразд, колишню нормальну людину, яка хоче бодай на старість спокою у цій державі, лякає цей збуджений помаранчевий хаос на майдані. Бо й справді, здається, що колесо історії, стало пробуксовувати… Лоро, ти ж бачиш: усе те, що твориться нині в столиці, нагадує революційну ситуацію в 1917-му, пардон, у тому сімнадцятому, який описаний… нами, ну гаразд, тобою у романі «Криваві заграви». Тільки навиворіт! Але я впевнена, якби ти, Лоро, була… не ТАМ, а ТУТ, ти точно стояла б зараз на трибуні майдану. Можливо, поряд з цією комсомолкою-бізнесменкою… Можливо, замість…
— Вибач, Саню, я мушу йти…
— Але чому, тільки-но я намагаюся щось пояснити чи вияснити для себе, для нас з тобою, як ти йдеш?! Це ж твоя була ідея щодо Юлі!
— Саню, повір, я направду мушу йти… А Катю не ображай!
— Тоді йди до біса і не смерди тут своєю «сірєнєвою» сіркою! Фе! — бурчу сердито, відмахуючись від подуву бузкового вітерцю.
…Лора й справді підкинула тобі ідею написати про Юлію ще тоді, коли та тільки-но випурхнула з-під крила Кучми у велику політику, була чорнявкою і без коси, а ти планувала видавати книгу про відомих жінок України. Тоді, в кінці 90-х, в моді був жіночий рух і відповідно була мода на активних жінок. Природно, що ця дівчинка, яка, почавши з підпільних відеосалонів, зараз вергала мільйонами, зацікавила тебе. Власне, ти перша передбачила її велике політичне майбутнє. На твоє прохання впливові друзі Станіслава влаштували тобі зустріч з нею на її фешенебельній дачі, що виросла у кліп ока поряд з письменницькими. Від Хаврони знала про ті кілька гектарів землі, які, замість того, щоб поділити серед колег по перу, тогочасне керівництво СПУ «сплавило» політикесі-бізнесменці, нагрівши на тім свої писучі ручки. І це було перше, що зіпсувало тобі настрій ще задовго до зустрічі з принцесою.
«Підсилив негатив» вигляд охорони, що зустріла тебе з таким виглядом, ніби ти щонайменше терористка, заслана Кучмою. А дворецький у камуфляжі з мертвою мармизою взагалі скидався на слугу, перепрошую, не принцеси, а знаменитого Дракули… Він зустрів тебе на брамі, провів у кімнату, схожу на кабінет і на приймальну секретаря обкому комсомолу, і попросив зачекати, як ти завважила, рівно стільки, аби мала час роздивитися і пересвідчитись у аскетичній скромності однієї з найбагатших жінок України. Ах, як це було зворушливо, а головне — по-нашому, по-радянському! Ми ще тоді, в кінці 90-х, соромилися декларувати свої доходи, стидалися свого багатства і побоювались злегка демократії, шляхи якої на той час були «несповідимі»… І ця деталь могла би вас зблизити, якби… Якби не… театральність цієї простоти. Принцеса з’явилася так неждано, ніби… вийшла з білої морської піни біла лебедиця, вся така шепотливо-шовковиста, променисто-пречиста зоряниця-рятівниця, що ти здуру ахнула:
— Сара Бернар! — і погасила сяючу привітність господині. Уся вона раптом потьмяніла і стала схожою на туманний силует Лори, яка теж мала звичку з’являтися зненацька зі свого позасвіття. І цього було досить, аби ви обидві зрозуміли, наскільки ви схожі, а тому нецікаві, майже ворожі одна одній. Так холоне душею старіюча королева від заздрості до ще хитрішої, мудрішої і успішнішої принцеси. І так, певно, ненавидить самовпевнена принцеса свій гіпотетичний фінал в печальному образі колись царственої карги.
І в мент між вами постала невидима крижана стіна, і ви розійшлися, так і не зійшовшись… А шкода! Бо тим самим знову пропускали поперед себе, жінок-індивідуалісток, — чоловіків, сильних якраз стадним інстинктом.
І хоч ви обидві розуміли всю трагічність жіночого егоцентризму, як розуміли це з Лорою, але нічого не могли із собою вдіяти, і нічим не годні були собі зарадити. Тому, поговоривши «для прілічія», встали, подали одна одній руки і розійшлися в різні боки.
