Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
О, Олександро, якби ти була молода і здорова, можливо, теж поварилася б у цьому жовтогарячому вареві… Але ти — хвора і втомлена жінка, яка мусить визнати, що час її подвигів минув.
…Певно, переживання стомили мене, бо незчулась, як заснула. Прокинулась на мокрій подушці, безсила, зате… з легкою душею! Ніби звільнилася від плоті! Невже вмерла?! Та ні… бачу свої руки, ноги… Тю! Жива! Але все одно — щось таки сталося! Якась переміна… А де Катя? Здається, на кухні! Легко схоплююсь, легко йду! На кухні — та ж помаранчева картина, але я вже не серджуся, а жартівливо дивуюся:
— Ого! А що це з моєю кухнею? Новий Рік чи Великдень? Які гарні кульки, прапорці, фантики-бантики!..
А сама переживаю, що скаже Станіслав, повернувшись зі свого синьо-білого дозору?
Звикла до мого мінливого настрою і непередбачуваної вдачі, Катя з полегкістю зітхає, відчувши шкірою мій ейфорійний настрій (точно, підкинула в борщ «наколотих апельсинів», як недавно сказала по телебаченню дружина одного з опозиціонерів), розправляє з полегкістю худенькі плічки, починає накривати стіл, подавати обід:
— Прошу, сідайте обідати. Бо я поспішаю… Мене чекає одна пані…
Ах, яка красота! Як в сімнадцятому році! До речі, у романі «Криваві заграви» є подібна сцена: розмова революційної прислуги зі своєю панею — дружиною високого київського урядника. Єдина різниця, що тепер панами величається поміж себе прислуга…
— Що ж, пані Катю, не смію вас затримувати. Дякую за те, що не брезгуєте, не покидаєте нас, проклятих комуняків, у лиху годину і обіцяєте навідуватись…
Добряча Катя, не розуміючи іронії, нітиться, вибачається:
— Та ви, що, Олександро Олександрівно, та я… та як можна… та я… завтра обов’язково! — і притьмом вискакує з квартири, прихопивши на ходу свою штучну дублянку.
Катя виходить за двері, а з нею й революційно-помаранчева ейфорія. Знову стає важко і сумно. Боже-Боже, як легко одурити цей бідний простий народ! А ще легше грати, уміючи, на його святих почуттях!
О, Олександро! Ти справді невиправна! Нащо тобі цей народ? Хто він тобі, що ти ним так переймаєшся? Ну от, відсуваєш тарілку, бо їдло в горло не лізе. Встаєш, ходиш по кухні, збираєш, мов у лузі квіти, помаранчеві прапорці, ховаєш у шафочці за каструлями, а кульки, відчинивши двері на балкон, випускаєш у зимове київське небо: хай летять! Кудись вони прилетять… Далі повертаєшся у спальню, сідаєш перед телевізором, щоби бути в курсі революційних подій, а головне — до всього готовою.
Жарти жартами, а все може бути! Авжеж, як ти могла забути, що в цій державі усе може бути?! І раптом… Кидаєшся до телефону — треба попередити дітей! І першою — Сашуню! Щоб не сміла виходити на Майдан! Хай сидить на своєму іподромі зі своїм конюхом і не рипається!
Набираєш номер, але ніхто не бере слухавки! Що за біда?! В таку пору… Дивишся на годинник на стіні — шоста вечора. Ще робочий день… Авжеж, вони ще всі на роботі…
Кидаєш слухавку і тут же знову хапаєш, здригнувшись від різкого дзвінка. На дроті Станіслав:
— Скажи Каті, щоб не виходила з дому. Попередь Сашу і її жокея. Хай сидять вдома! Ти мене зрозуміла?! Вибач, змушений перервати розмову…
Як з фронту! А на екрані телевізора — зовсім інша картина — суцільне свято свободи. Майдан палахкотить помаранчевим полум’ям, помаранчеві люди скачуть, співають, скандують, розмахують прапорами і прапорцями. Чисто тобі новорічний карнавал! Бідні люди, вони ще не знають, що на них уже наведені… Йолки-палки! А це ще що? Сашуня! А коло неї — той конюх у помаранчевім каптурі! В самісінькій гущі революції! Ні, не може бути, привиділось…
Але телеоператор, ніби навмисно, затримує об’єктив камери на їхніх радісних красивих обличчях… Боже, що робиться?! Боже, що робити?!
Різкий дзвінок у двері. Ні, це телефон! Станіслав! Рвеш трубку, кричиш:
— Станіславе, вони всі там! Зупини танки! Чуєш, спини танки!
Але у слухавці переляканий голос перукарки Дори:
— Александрочка Александровна! Не выходите из дому. И детей предупредите: очень тривожно! Мой внук рассказывает, что к ним на фирму прилетели менеджеры с Америки и запретили выходить на Майдан. Говорят: если вы будете живы, вы больше сделаете для Украины, чем сейчас на Майдане. Видите, как американцы за своих рабочих переживают? А наши готовы весь народ пустить под танки, лишь бы власть удержать! Разве, не изверги?! А я им так верила…
— Дора, спасибо, извините… Мне надо позвонить!
Кидаєш слухавку:
— Жах, яка дура ця Дора! «Верила — не верила»! Вірила одним, тепер другим… Що за народ?!
А телефон дзвонить — не перестає. Гудки короткі, як постріли… Чи таки постріли? Невже, почалося! Лю-юди! Що ви робите?.. Там мої діти!..
— Саню, заспокойся, це в голові тобі дзвонить! Не переживай! Стріляти не будуть! І танки не підуть!
Лора! Повернулася чи що?! Але — звідки їй знати?!
— А ти звідки знаєш? Ти — лиш фантом! Чуєш — лиш мара, а тут… тут живі люди!.. Живі діти! Де той клятий Станіслав? Не смійте толочити людей ради… ради своєї сучої влади, будь вона проклята! Не наїстеся нею, виродки! Де моя шуба?! Де Катя?! Я вже йду! Я їх, блядєй, повбиваю раніше, як вони танки пустять!
— Саню, схаменись! Кого ти… лаєш? На кого кричиш: на оранжевих чи синьо-білих?
— Слухай, відчепись! Всі вони однакі!..
— Кажу тобі — не переживай: не ті часи. Тим паче, що зараз там, коло президента, твій кардинал… А він не дурний чоловік, ти ж
