Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Тільки бомжі, реготала по телефону всезнаюча Хівря, які сповзлися на дармову юшку і братерські багаття Майдану з усіх усюд, не хотіли покидати залишені їм намети на зігрітому ідеями християнської рівності і любові до ближнього Хрещатику…
Йшли дні за днями, стихали революційні пристрасті, святковий буремний Київ знову перетворювався на сірий нудний мурашник, над яким часом де-не-де спалахували-звучали помаранчеві гасла-слогани, але їх вже не чули новообрані батьки нації за дубовими дверима своїх кабінетів на вулицях Банковій та Грушевського. Та поки що ощасливлений народ цього не помічав, як і того, що омріяний «месія», його лицар на білому коні, його гетьман у вишиванці виявився, справді, «гідним сином свого батька», себто лібералом і популістом, який розумів, що чесним буває тільки бідний дурень, що всіх розумних і багатих не пересадиш, та й навіщо, коли утопічна ідея вселюдської соціальної рівності щойно похерена нашими ж руками заради щасливого капіталістичного майбутнього?!
А тільки зрозумів і розчаровано забуркотів, як нова біда трусонула Україною: отруїли Президента! Зрадили, іуди, як Христа Спасителя, на якійсь «тайній вечері» на дачі генерала спецслужб при таємничих обставинах! І знову милосердний народ забув власну біду й образу, і все всім простив, і знов готовий був полюбити владу, незважаючи на свари-чвари «на Горі» та дерибан «під шумок» його добра.
Отакі ми всі, в Україні сущі, добрі й милосердні! Сама така… От злюся на всіх, сварюся, а душа кров'ю обливається: ну що ж ви за душогуби такі?! Дайте чоловікові попрацювати! Не зможе, переоберіть! Законно! І самі керуйте! Так ні ж!
Станіслав на моє обурення відмовчується. Тепер він далекий від політики. Тепер він займається тільки своїм фондом, який жартома називає «клубом колишніх», оскільки в правління і наглядову раду фонду входять колишні секретарі ЦК КПУ, народні депутати і навіть один Президент України. Бо інший колишній глава держави недавно сам заснував подібний фонд, але свого імені.
Дивлячись на Станіслава, теж намагаюся абстрагуватися, точніше, вийти на путь істинний. Послухалася Лори і серйозно взялася за творчість. І тепер, як вона научала, із самого ранку сідаю за друкарську машинку і по-давньому, по-допотопному цюкаю: буквочка за буквочкою… Про все, що накипіло. Що мучить і болить. Що з того вийде, поки що не відаю. Може, «Щоденник дочки свого часу», чи роман-хроніка «На межі тисячоліть», а можливо, «Сповідь „колишньої“»…
Останнім часом Лора приходить рідко, зате Катя — частіше. Зазвичай — ополудні. Я відчиняю їй двері і ми йдемо на кухню. Катя готує обід, а я — допомагаю. За цим приємним заняттям і бесіда точиться, хоч не завжди приємна, бо — про сучасне життя. А, значить, про малі пенсії що в Каті — санітарки, що в мене — письменниці. Про високі ціни на Бессарабському ринку і про трохи нижчі — на Лісовому і Троєщині, з якою в межу її село.
Отож у нашому домі знову мир і благодать. Із Станіславом теж суцільна гармонія. Часом згадуємо Помаранчеву революцію. Катя зізнається, що на Майдан її загнало тяжке життя і віра в краще. Незважаючи на те, що після революції мало що змінилося в її долі на краще, але спогади зосталися гарні. Особливо про те, як вони, добровольці і жінки-мироносиці, на кухні в якомусь кафе варили вареники з картоплею, а потім — роздавали їх повстанцям.
— О! — вигукую радісно, — Катю! Давай наваримо вареників! Від учора пюре зосталося. Підсмажимо шкварок з цибулькою і будемо пирувати!
Катя не проти. В мент знаходить борошно у шафочці, в мент замішує і місить прісне тісто. У звичної до всілякої роботи Каті це виходить гарно й «ловко», як вона каже.
І вареники виходять ловкі. А до них — юшка з риби.
— Катю, ти пригадуєш, скільки за Радянського Союзу було риби? І яко-о-ої риби?! В роті танула… — питаю, згадуючи сто сортів риби, яку доставляли в партійні розподільники просто з морів-океанів та озера Байкал. Та в Каті — свої враження про радянську рибу:
— А мені видається, що зараз риби більше і якої хочеш. А тоді лиш хек був, камбала, тюльки навалом і цих, різинових, як їх — а, кальмарів! Цих було навалом! Я їх так тоді наїлася, що зараз не можу дивитися… А ще рибні дні були — по четвергах по всьому Києву і навіть в нашій лікарні. Аж якось чудно, що таке було…
— Катю! Правда, важко повірити, що ми жили тоді, як одна сім’я, у прекрасній країні, де для всіх було одне меню, і спільні рибні четверги! А тепер що робиться?! Одні жирують, а інші бідують! Ти бачила тоді хоч одного бомжа? Чи бурлаку? Чи наркомана? Усі працювали. Був порядок.
— Ой, і тоді було, і тепер є… — з досадою каже Катя і вмовкає. Не хоче зі мною сваритися. Ті копійки, які їй платить Станіслав, для неї чимала добавка до мізерної пенсії.
— Але лікарі тоді, Катю, не відмовлялися робити операцію, не залишали хворого вмирати, тільки тому, що в нього не було грошей їм хабара дати!
— Ой, було тоді, і тепер є, — відмахується Катя.
— А ліки! Хіба тоді ліки були такі дорогі?
— Бо ви не хворіли… І по-іншому жили… — натякає Катя на моє заможне минуле, пораючись коло вареників. — А мені: що тоді — що тепер… Без разніци! А проблемам — кінця краю не видно. А ось уже й варенички. А які ловкі! А смачні! А ми їх зверху ще й шкварочками з цибулькою! Наїмося — і горя не будемо знати!
«І горя не будемо знати!» — улюблений Катин вислів. І щоразу вона вимовляє його так, наче заклинання-побажання…
Ставить переді мною тарілку з цією смакотою, а сама біжить одягатися. Катя ніколи не обідає разом зі мною — пам’ятає про субординацію і дистанцію. Та й часу ніколи не має.
