Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
— Ні, цього разу телефон, — здалося, Лора усміхнулася. — Сестра Хаврона. Візьми слухавку.
Справді, дзвонила Хаврона. Питала так, ніби я їй була підзвітна:
— Ти не забула, що сьогодні вибори? Сподіваюся, що ти все-таки віддаси голос за Ющенка. Ти ж хочеш, щоб твої внуки і правнуки жили у вільній українській Україні, а не в зоні?! Дивись мені, а то я тебе знаю!.. Не бійсь, за комуняків або бандитів зібралася віддати голос?! Не смій того робити, хоча б ради Сашки!
Нахабний тон подруги неприємно шкрябнув за саме серце, хотілося послати Хаврону до Харона, але, знаючи підступну її натуру, спробувала відчепитися мирно — пожалілася, що нема кому мене відвезти на виборчу дільницю, бо Станіслав пропадає на дачі, а Сашуня — на іподромі… Та ж пліткарка, та Хаврона-ворона, не довго думаючи, візьми та й каркни:
— Теж мені ще: знайшла ким журитися! Станіславом! Твій благовірний, де б він не пропадав зараз — в таборі синьо-білих чи коло тої молодої лярви, з якою я частенько бачу старого козла, — не пропаде. Таке не пропадає! Хіба від передозування віагри, ги-ги-ги… Ой, вибач, сестро, мушу бігти… Якось і до тебе забіжу, коли будеш чемна!
— «Сестро»! Ти бачила таку сестру! Тамбовська вовчиця тобі сестра, суко! А таки — сука, ця клята Хівря! Бо дзявкне від заздрості, а ти думай! — кинувши слухавку, спересердя накинулася на Лору.
— А ти не думай! — радить Лора. — Ти — пиши! Пиши усе, що відчуваєш! Але — не лукав! Злукавиш — нічого не вийде. Справжня література — це щирість!
— І про тебе можна всю правду?! — єхидно питаю.
— І про мене, і про себе, і про Катю, і про Хаврону, і про Станіслава… Та-а-акі-і типажі-і-і! До речі, Станіслав — один із найскладніших персонажів твого роману, Саню, зокрема, й житейського… І вся складність у тому, що ти найменше про нього знаєш, байдуже, що прожила з ним життя. Крім того, з ревнощів часто гіперболізуєш, домальовуючи прісний його образ демонічними фарбами… Що поробиш, усі ми такі, жінки…
— Ти хочеш сказати, що Хаврона бреше?!
— По-перше, Хаврона не бреше й правди не каже. Хаврона, як ти кажеш, каркає. По-друге, давай уточнимо — про що «бреше»? Якщо про Станіслава, то звідки їй знати, де нині Станіслав, коли його взагалі немає ніде?
— А де ж він? Слухай, ти чого мене лякаєш? Може, ти ще скажеш, що й мене немає, або я сама собі привиджуюсь?!
— Можливо… На жаль, тут, на землі, кожен живе у вигаданій реальності… Хто — в боротьбі з самим собою, хто — в мирі і злагоді зі світом…
— Гаразд, признаюсь, твоя теорія мені до вподоби. Вона дуже мудра і вигідна, особливо в моєму стані і становищі. Значить, я всю цю революцію сама собі вигадала, замість того, щоб жити у мирі й злагоді з ближніми?
— Усі вигадали… Усі ці події — результат нездійсненної мрії народу про щасливе життя, яку він плекав безнадійно цілих чотирнадцять років… І помаранчеві переможуть, навіть тоді, якщо це буде навпаки, тому що на їхнім боці — народ. І цього не визнати, теж саме, що визнати зараз себе ворогом народу. А це нікому не вигідно за будь-яких обставин.
— Бо той народ — темний! Він дивиться по телевізору шоу, яке перед ним розігрують на всіх каналах скоморохи олігархів, і не розуміє, що довкола нього діється. Та де?! Він навіть не здогадується, що доки він шоу дивився, його не те що обікрали — кишені вивернули! Бідний «совок»! Він досі думає, що про нього хтось там, угорі, думає!
— Саню, прошу тебе, не юродствуй, як ті, про кого ти говориш! Ніби не знаєш, як там, угорі, думали, думають і будуть думати про цей бідолашний народ у всі часи й епохи?!
— Все одно тоді такого цинізму не було! Ти ж подивися — вони вже все прихопили! Усе — їхнє! Дніпро, навіть Дніпро! До нашої дачі уже не проїдеш — шлагбаум стоїть! А за ним — приватна власність! Володіння якогось бідного нувориша-скоробагатька Пукченка-Пупченка!
— Але, перепрошую, поряд із новобудовами Пукченка — твоя дача і щойно зведений розкішний маєток твоєї приятельки, принаймні, колись ви дружили, ну, отої, забула прізвище, секретарем ЦеКа комсомолу була за Союзу, за Кравчука і Кучми — міністром, а тепер якийсь інститут якихось досліджень очолює…
— Ну, вона хоч заслужила…
— Чим? Якою такою працею задля України? І якої України? Де вона, та Україна, якій усі вони, всі ви — колишні — служили і служите?
— Там же, де й та Україна, за яку ти здуру життя поклала, а твої колишні однодумці помагають моїм колишнім її розкрадати! Зрозуміла?! А коли ні, то знай, що всі ті вчорашні гнані і голодні, так звані дисиденти і мучні за неньку, звичайно, ті, хто вижив, теж збудували собі свою багату і незалежну Україну: магазини свої мають, аптеки, банки, іпотеки… Казав колишній президент, не буду тикати пальцем, що в перші роки незалежності, щоб мовчали, дозволив їм перекачати на свої рахунки мільйони, виділені на розвій культури і духовності. І що ти думаєш? Так одухотворилися, що он церкви по рідних селах будують, щоби Бог простив казнокрадство! А інші заробили добрий гріш, лобіюючи у всенародно обраному парламенті антинародні закони! Дехто ж так вдало, що прикупив прибутковий нафтогазовий бізнес! Жаль, що ти вмерла!
— Прошу, не кажи цього слова…
— Гаразд: пішла за вічну межу… Ото ж бо й шкода, що пішла, бо, може, теж би коло них зорієнтувалася і прикупила б собі елітне житло в центрі Києва чи заміський будиночок, або ж нерухомість у Лондоні чи Монако! Замість тої… «хрущоби» два на два… — спересердя натякаю на Лорину заповітну мрію про велику власну квартиру.
— Ну от, а ти жалієшся, що писати не можеш… Такий потужний викид блискучої метафори! Жаль, що в повітря… Тож притьмом —
