Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Але ж Чин скасовано!

— Скасувати — не створити. В історії бували різні часи. Гоніння на церкву — не нинішній винахід, — сумно усміхнувся отець. — Та хіба можна знищити те, що існує понад півтори тисячі років, незалежно від держави, влади у ній, правителів?

Пароплав нещадно вихитувало, тьмяне світло чи не єдиної на весь трюмний відсік лампочки блимало десь оддалік, ніхто не знав, скільки довгих днів їх кидатиме хвилями свавільне північне море і чи випустить живими з отих хвиль, тому розповіді отця Маркіяна не видавалися довгими, вони заповнювали нескінченність дороги і наче наближали до нормального, людського, Божого життя, яке залишилося вдома, далеке й недосяжне.

Отець провадив далі, з особливим почуттям називаючи своїх нових духовних дітей на ймення. У замкненому світі, де імена, дані при хрещенні, замінили на безликі і бездушні номери, музика власного імені була кожному особливо солодкою.

— Мої дорогенькі Ромцю, Богдане, Іванку, — Гнатюк при тому звертанні аж розплющив широко очі — де, хто й коли називав цього їжакуватого хлопчиська Іванком, вже й пригадати не міг, — бачите, в історії чимало виринало духовних спільнот з багатоманітністю їхніх духовних харизм-дарів, які по-своєму бажали представити різні сторони євангельського життя. Таке було впродовж усієї історії християнства...

Тут отець подумки духом десь перенісся, був з хлопцями, але водночас пропав, зник, опинився десь отам, поза нарами, мурами, поза бортом скрипучої посудини з чужинською назвою. він на мить закрив очі, затамував дихання і з його грудей народилося особливе, сильне й пророче слово:

— Бог і надалі благословлятиме через терпіння і мучениче свідчення Господа кожного з нас. І виникатимуть нові спільноти, які бажатимуть підкреслити якусь окрему особливість Христового Євангелія. Наш Василіянський Чин має виразний відбиток ідеалу свого засновника. Ного духовний батько, св. Василійеликий, мав особливий дар проводу. У цьому світі немає більше страху бути християнином, немає страху віддати своє життя за вас, за Церкву Христову і свій народ, тому що духовність, яку я успадкував у Чині, настільки євангельська, що нам, духовним синам св. Василія, залишається лишень вступити на цю дорогу і йти за його святими вказівками.

Роман ніколи ще не чув такої особливої мови, таких незвичайних слів, тому заслухався наукою свого першого духовного вчителя, якого зустрів наче випадково, але й не випадково... Відчув, що в усіх муках їхнього вивезення на каторгу Бог посилає йому людину, яка опромінює його і всіх, хто довкола, без огляду на вік, вину чи безвинність, релігійність чи безбожництво якоюсь надземною добротою і подає невидиму Божу руку. І задушливий трюм перетворюється Господнім дивом на каплицю, і втишується ревіння хвиль за бортом, і спокій та надія вливаються у душу.

Отець Маркіян тихим спокійним голосом провадив далі своє навчання з каторжної кафедри. Щось у ньому виявилося професорське, говорив так, як колись вчили їхні давні отці-професори у Бучацькому Василіянському інституті та в семінарії у Кристинополі. Навіть балакучий Гріша заслухався і не перебивав, звісили голови з нар сусіди, хай і не розуміючи до ладу української мови.

Хитавиця не давала пільг нікому, біль у порожньому, вигризеному ізсередини голодом шлунку, час від часу перегинав отця навпіл, та лекція не переривалася. У розповіді про Чин, у спробі передати красу й особливості свого покликання отець наче занурився у рятівні води колишнього умиротвореного монашого життя і рятувався тими словами сам, рятуючи, витягаючи із прірви безнадії інших. Отець Маркіян оглянув утомлено свою незвичну за складом аудиторію і виважено, та все в такому ж незвичному стилі викладення продовжив лекцію.

— Історія Вселенської Церкви виразно позначена благодатним діянням Святого Духа, який збагатив її не тільки дарами мудрості, пророцтва й святості, але й збагатив Церкву різнорідними дарами євангельського життя. від самих початків у Церкві були мужі і жінки, що практикою євангельських рад намагалися з більшою свободою йти за Христом та докладніше Його наслідувати, і кожний на свій лад жив життям, Богові посвяченим. Завдяки цьому Божому Провидінню і наш Василіянський Чин втішається тим, що може через притаманну духовність у наслідуванні Христа, через святі вказівки патріарха східного чернецтва, св. Василія Великого, засвідчити у цьому неспокійному світі євангельське життя особливим даром віри, змаганням у надії до життя вічного та жертвою любові у служінні Богові та ближнім. На ці засади спиралися всі наші Отці, а особливо Митрополит Йосиф Велямин Рутський та св. Йосафат Кунцевич, які оновили життя Василіянського чернецтва.

— А ето єщьо что за враґі савєтскай власті? — обізвався Гріша. — Іосіф у нас адін — Сталін, а все астальниє...Ти, поп, антісавєтскую аґітацію тут не разваді, а то...

— А ти замовкни, поки я... — стиснув кулаки Гнатюк. — Ще одне криве слово бовкнеш, то знатимеш, як із галичанами зачіпатися!

— Простіть немудрому, діти, не відає, що говорить, — зітхнув каторжанський професор і продовжив:

— Василіянські монастирі насправді стали душею Церкви в Україні, тому так лютий ворог боїться, щоб Чин не розквітнув серед українського народу. Монахи василіяни звіщали по церквах для нашого люду Добру Новину присутності Христа, який прийшов добро творити та зцілити всіх. Тому Церква радо підтримувала і далі не перестає заохочувати через своїх Вселенських Архиєреїв Василіянський Чин до діла служіння, посвяти та участі в розбудові таїнственного Тіла Христового. Сила

Української Церкви завжди зливалася із силою нашого Чину. Окрім засновника чину, до найбільших реформаторів чернечого життя також належать: св. Теодор Студит, св. Теодосій Печерський; св. Носафат Кунцевич разом з київським митрополитом Носифом Велямином Рутським, який був безпосереднім засновником Чину як організованої структури.

— Теодосій Печерський? То історія василіанського Чину в Україні аж така давня? — не йняв віри Роман.

— Давня... — посміхнувся отець. — Монаше життя на Україні своїм корінням сягає часів князя Володимира Великого, коли в печерах на околицях Києва поселилися перші монахи. Усі знають св. Антонія Печерського та його послідовника — св. Теодосія Печерського. Після татарських наїздів, що в половині ХІІІ століття