На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

Життя котило його по колючих стернях, і те, що не поколов, не подірявив на них душу, важило дуже багато. Адже не озлобився, не озвірчився, не озахланився, не спаскудився, не спився. З роками бачив: усім чогось не вистачало — тому високого уряду, тому ще пари волів, тому кількох упругів… а тому синьої болячки. Ну, хапонув би більше, звичайно ж, неправдою, а як жив би?

Проте останні рік — півтора мовби щось надломили в ньому. Все було, як і колись, і все — таки щось одмінилося. По — перше, почав багато думати. Ось і нині думки обклали його, неначе лиси зайця. Його вже майже не змагали ніякі бажання, не зустрічав з радістю настання дня, навіть почав думати, навіщо той день взагалі. Ну що він може принести йому? Ховався в роботу, вона одна стала смислом його життя. Працював, як лут, перевіяв та переміряв у коморі збіжжя, поколов клинцями купу корчів біля хліва, перекидав обору й ще зробив гибіль всілякої іншої роботи.

Але сьогодні — зимового Миколи, храмове свято, сходив до церкви, поставив свічку святому угоднику, дав по півшага старцям на паперті, погомонів з козаками й вернувся додому. Після сніданку довго розмовляв з прочанином Самійлом. То теж свято для Матвія, раз на рік божий чоловік приходить до нього, Горпина змиває йому лугом голову та миє ноги, перевдягає у все чисте, кладе на чисту постіль, виставляє наїдки та напої, але їсть тільки варений горох, сухенькі грушки та пшоняну кашу. Матвієві, коли погомонить з Самійлом, ніби щось освітлюється в душі, ніби там відчиняється віконечко і в нього падає золотий промінчик; прочанин Самійло — близько до Бога, золота брама вже відчинена для нього. Він приносить часточку животворного дерева, святу воду з Афону, п'ять разів торкався постолами Святої Гори, бачив креш із чаші Христової, вклонявся мощам святих Марії Магдалини та Афанасія, світив свічку біля печери святого Антонія. Виявляється, і там є наші люди, собори і монастирі, в самому серці бусурманському бережуть віру Христову й моляться за Україну.

— Туркська віра поганська, — розповідає прочанин, — але лядська також недобра, бо то — єзуїти, вони спотворюють слово Христове і на інші народи налягають, землі їхні загарбують, а людей православних завдають у неволю…

Матвій слухає, і роїться в його голові думка про те, що й деякі православні також ідуть з мечем на братів во Христі, ті ж таки московити, але виповісти її не одважується.

Святий старець висохлий, білий, як лунь, і очі в нього вицвілі, безколірні, але свого останнього аркуша списувати не поспішає, зі світом сув'язі не обірвав, знає про нього багато: що діється в нас і в інших царствах — у поляків, у Семигороді і навіть у далеких шведів та французів. Накинув він на плечі свиту, вийшов з Матвієм у двір і довго милувався синіми снігами, зозулястим півнем на тину та сивим жеребцем у загорожі.

— Ти живеш, поки світ милий твоєму серцю, — сказав, і Матвій задумався, й навіть трохи спантеличився, бо таки не знав, чи милий йому цей світ, і дивувався старому, в якого немає нічого за душею, нічого, окрім могили попереду, а він бере в душу кожну цятку, кожен подих вітерцю. — Гарний світ і сотворений нам на втіху, тільки треба вміти брати його в душу. В кожну годину, в кожен час, у кожну мить. В радості й горі, при здоров'ї і в хворобі, в молодості і на схилі віку. Старий і немощний, вийди під зорі, сядь і дивися… Погано бачать очі — слухай. І чуєш кепсько — лови шелест вітру, вдихай запахи, думай… Пам'ятай, що живеш во славу Господню і на втіху собі. Не души себе чорними думками, не вбивай клопотами — знаходь світлину навіть у царстві тьми.

«Це правда, — думав Матвій. — Тільки як його відкараскатися від думок, які літають і жалять розшалілими осами».

Ледь помітним протоптом у снігу спустився до хати свого підсусідка Трохима В'юна. Ніс півкопи грошей — у В'юнів померла дитина. Пристояв біля нової хати — власне, ще й не хати, поставлено ощеп, крокви накрито соломою. Стін ще немає, і накрив соломою дах В'юн з його наполягання. А дерево лежить на купі, шашіль його точить. В'юн — все нехай та нехай… Ледачкуватий чоловік. То за лисицею ганяється з Матвієвим псом, то в шинку пропадає. (Чого дурний, бо бідний, чого бідний, бо дурний.) За літо та осінь міг впорати всю хату, по одній пласі закладати стіни… Він же ледве зіп'явся на ощеп та дах.

Ще з сіней почув Дуньчине голосіння: «Донечко моя рідна, донечко кохана, звідки ж тепер тебе виглядати?…»

Струснуло всього, згадав власних дітей…

Матвій прочинив хатні двері. На столі стояла маленька труна, Дунька та Трохим вдягали кожухи. Обоє маленькі, Дунька трохи вища від чоловіка, в Трохима обличчя заросло бородою до самих очей, з тієї куделі поблискували круглі, схожі на собачі, очі. На полу комашилася купа дітей.

— Куди це ви? — запитав В'юнів Матвій, бо Трохим вже взявся за шапку.

— Таж до Скорин, — на хвилю переставши схлипувати, сказала Дунька. — У гості.

— В гості! — сторопів Матвій і поглянув на маленьку труну на столі.

— Храм же ниньки… — В'юниха підперезала хусткою сіру свиту. — Вони в нас гостювали, пили—їли, чого маємо упускати?

Матвій нічого не сказав, мовчки вийшов з хати.

По обіді читав з святим чоловіком Євангеліє, по тому вирішив пройтися по селу, заразом навідатися до корчми, корчмар Шмойло тримає також крамничку — рундучок, продає в ній тараню, тверді, як камінь, пряники, цукерки та бублики; ті твердючі пряники дуже любили діти.

У корчмі — задушливо, гамірно, чоловіки сиділи двома гуртами з кінців довгого брудного столу. У ліву руку — хутірські, багаті козаки, в праву — сільські, здебільшого новосельці. В тому гурті Матвій помітив В'юна, либонь, вже похрамував і поховав дитину, був добряче напідпитку,