Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— «Господь Ісус Христос, Бог наш, що святим своїм ученикам і апостолам дав божественні заповіді в’язати і розрішати гріхи падших, а від них також і ми прийняли повинність те саме творити, нехай простить вам, духовні чада, якщо ви щось учинили в нинішньому віці, вольне чи невольне, нині й повсякчас, і на віки віків. Амінь... Господня земля і повнота її, вселенна, і всі, що живуть на ній»...

Не перебивав, слухав тиху музику супроводу душ у потой-біччя, яку правив над померлими хтось невидимий. Дочекався, поки темна тінь випростається, востаннє осінивши хресним знаменням тих, що вже перейшли межу, і тих, що до неї стали так близько, і себе — такого ж, як вони, нічим не ліпшого, у такому ж стражденному земному тілі. Це було не так легко — через голод, через хитавицю, через морську недугу, яка не давала знижки навіть отцям, служителям церкви.

— Дайте руку, — допоміг Роман. — Звідки ви, отче? Яким чудом ви тут?

— Таким, як ви, хлопці. Нині чудо — не опинитися в тюрмі.

— Де ви тут притулилися, прошу отця? Може, ходіть до нас, у нас саме місце звільнилося... — Роман вкусився за язик, бо місця у цій юдолі печалі звільнялися в єдиний спосіб — в отой, над яким щойно вимолював у Господа небесну путь невинно замученим новий знайомий.

Та в оселі смерті, де вона висне мечем Дамокла над кожним, хто переступив поріг, ніхто не кремпувався з приводу виграної у смерті партії за день життя. Скоріш внутрішньо пишався і тішився тим, що виявився стійкішим за ближнього. Хай на один день, хай на трошки, але пережив його. Жаль за померлим — так. Та присутнє у мирному, звичайному житті й властиве людині — чому він, а не я? — у зоні замінило й витіснило жорстоке, та справедливе, єдино справедливе для кожного, хто хотів вижити: «Умри ти сьогодні, а я завтра!» Ніхто не знав, побачить Колиму чи згине тут, у цьому задушливому трюмі ще до того, як «Джурма» вигойдається до бухти Нагаєво. Кожен, хто ступив на палубу цього корабля приречених, мав рівні шанси. Нині стрілка рулетки показала на латиша. Помолімося за його душу і чекаймо.

Поява отця Маркіяна Савчина перетворила дует Гнатюк-Смереканич на стабільнішу конфігурацію — трикутник. «Те, що спирається на три кути, важче перевернути», — жартував невтомний отець.

— Чому трикутник? — мало не образився Богдан. — Мене за четвертий кут берете?

Отець оперся на руку, простягнуту з темряви:

— Чим більше кутів у Божого дому, хай навіть отут, у морі, тим сильніший він...

Морська хвороба давалася взнаки й отцеві Маркіянові, та якась таємнича сила духу підіймала цього чоловіка на поклик того, хто потребував слова Божого в передчутті відходу в засвіт, чи просто до розмови про вічне. Різні люди траплялися хлопцям на їхніх складних шляхах, але такої доброзичливої усмішки, такого невтомного життєлюбства, такої жертовної готовності допомогти, дивної, дикої тут, у череві кита, вони вже не очікували побачити. Не питали, звідки струмує ця сила. Дивувалися лиш собі — ми також віримо, також молимося, чому ж такі слабкі? Чи цей чоловік знає особливий шлях до неба? Чи в обмін на свої обітниці отримав дивовижну силу переносити терпіння тіла?

— Да што ему! Он прівичний! Із однаво манастиря — в другой! Ги-ги-ги! А чем у нас не манастирь? Баб нету, жрать нєчєво... — вишкіряв розхитані цингою зуби сусід на ймення Гріша, повз увагу якого не пройшла заміна мертвого латиша на живого, живішого за інших чоловіка з незмінною посмішкою на обличчі, мов змальованому з грецької ікони — самі очі та череп, обтягнутий шкірою. Та на цьому подібність закінчувалася. Не скорбота за гріхи — надія на життя та визволення не лиш для себе — для всіх невинно мордованих жила у цих очах, схованих за скельця круглих, чудом іще цілих окулярів.

— Вот не пайму я іх, попов етіх, хоть убєйтє, не пайму! Чьо ім па манастирям нада? Живимі на небо хотят? Дик не вазьмут живимі-то! Ну, в старое время, ещьо ладно, люді тьомние билі! Но теперь! Ведь бога нет, каждому дураку ясно!

— Дураку, може, й зрозуміло, на те він і дурень, а мудрому чоловікові ще думати й думати, — терпляче переслухав тираду отець Маркіян.

Останніми роками йому частенько доводилося вислуховувати таке від солдатів, які оселилися в монастирі у Жовкві, не так задля того, що не знайшли іншого місця для казарми, як аби спаплюжити святиню та завдати болю кожному, хто вважав святу обитель мешканням Божим. Та окупація, «перші совіти», коли Сталін на поклик Гітлера вступив у війну та увів своє військо на Західну Україну начебто для порятунку, а потім, виявилося, на виконання домовленостей про спільні з фашистами дії, виявилася, на щастя, недовгою. «Перші совіти» були добрі тим, що скоро пішли», — жартували на Галичині. Потім прийшли німці. Вони не втручалися у життя обителі. Зате «другі совіти» не обмежилися знущанням над святинями, вони знищили монастир фізично — перетворили його на склад, а монахи пішли етапами.

— Да ви ненармальние какіе-то, бальние, — реготав Гріша. — Саветская власть вам добро сделала, асвабаділа, чтоб абманутие поповской прапагандой сталі нармальнимі людьмі! Ведь не расстрелівалі же — снімай рясу, іді в калхоз, работай, женісь, как все саветскіе люді. Чьо плахого-то? Ан нет, ім тюрьму подавай, она-то для ніх лучше, тюрьма!

— А що, давали вибір, отче? — поцікавився Роман.

— Давали. По касаті Чину після війни кожен мав вибір — порушити обітниці чи піти по етапу.

— По касаті? Це як? — не зрозумів Іван.

— Після скасування монашого Чину святого Василія Великого, — терпляче пояснив отець Маркіян. — Чин — то є монаша спільнота...

— Ну, слава павидумивалі, ну і славечкі! — не втримався Гріша, звісивши голову з верхніх нар. Від нічого робити дослухався до розмови та вставляв час від часу свої копійки.

—