Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Скільки нам іще? — нудьгував Роман.

— Кажуть, менше як за тиждень не дістанемося.

— Тиждень? Та в цій душогубці за тиждень збожеволіти можна! — із серцем майже вилаявся Роман і вдарив кулаком по своєму наплічнику. Натрапив на щось тверде.

Що це? Наче нічого, окрім сухарів, пайки на всю дорогу, там бути не могло... Похапцем розшнурував, покопирсався...

— Іване, поглянь! Як він тут опинився?

Стетоскоп. Той самий.

— Це... це неможливо, Іване! Вони ж його забрали!

Гнатюк покрутив трубочку в руках, постукав нігтем, аби

перевірити, що це не мара.

— Дива! Правдиві дива! він уже вдруге повертається до тебе!

Роман дивився на повернену згубу не просто зачудовано — почувався, наче повернуто йому... світ, минуле, рідний дім. Як

небагато треба, щоб отут, де ти позбавлений всього, забагатіти на ціле неймовір’я!

Та Гнатюк у чудеса вірив мало:

— А чи не отой шкет тобі трубочку підкинув? Отирався тут, думав, украсти щось хоче.

Вже за хвилю вхоплений за вухо малолітко скавучав у чіпких Іванових руках:

— Мені Гліб сказав... Я зробив... Моє діло маленьке!

— Ти бач, чуда ніякого немає...

— Чому немає? Чудо як чудо. Де ти бачив, щоб пахани піклувалися про нашого брата? Загадка?

— Не загадка, а їхнє поняття про добро і зло. Мабуть, Марь Анатольна і їх допекла до живого, вирішили відновити справедливість.

Чарівна трубочка володіла магічним даром. Роман вірив, що вона пов’язує його з рідним домом, і поки цей талісман при ньому — і з батьками, і з ним усе буде гаразд. До кола дії належала ще одна постать — у білому вінчальному уборі... І з нею, найбільшим його болем, з нею теж усе мусить, повинно бути гаразд.

Щасливий від повернення навіть не речі як такої, а символу, надії на рятунок, Роман готовий був ділитися чарівною силою з кожним, хто її потребував. А довкола діялося страшне — у напівтемному задушливому трюмі, де на головах одне в одного сиділо, лежало, валялося без сил устати і попри голод покласти хоч рісочку до рота кілька сотень живого поки ще чоловіцтва. На верхніх ярусах, ближче до свіжого повітря, бенкетували «блатняки», котрих не звалила морська недуга, а внизу, у найнижчих колах трюмного пекла, на нарах чи навіть під ними, покотом лежали знеможені хитавицею, знесилені невільники. Ще попервах могли бодай устати і перехитатися до бочки. Надалі сил забракло й на це.

Поруч із хлопцями конав у знемозі голоду та хитавиці немолодий латиш.

— Як він, Романе? Дотягне до Колими? — спитав Богдан Когут, сусід латиша по нарах, який заопікувався недужим.

Роман заперечливо похитав головою — навіть його невеликого досвіду вистачало, аби печать невідворотної смерті висвітилася на чолі стражденного.

Латиш уже не розмовляв, тільки хрипів щось і намагався витягти з торбинки під головою шматок сухаря — не для того, щоб їсти, щоб тримати в руці, наче так муки голоду ставали меншими. Розумів, що відлічує свої останні години, але не тужив за втраченим життям, дбав про земне:

— Умру — забереш, — показав Богданові на торбинку. — Але тільки як умру...

У місці, де не було законів, закони невільничої честі таки діяли — пайка, хліб, шматок сухаря — це святе, поки господар живий, ніхто не смів торкнутися чужого. За крадіжку хліба кара одна — смерть. Яким багатим, мабуть, почувався перед смертю той, хто залишав ближньому величезний, незмірний спадок — кілька сухарів з пайки, яку видали на весь тижневий шлях до бухти Нагаєво!

Чим могли допомогти хлопці? Принести води, змочити губи. Шлунок умираючого, неспроможний прийняти вже й ковтка, став помічником смерті...

Захололе тіло стягли спільними зусиллями з нар і поклали ближче до трапа — звідти раз на добу виносили померлих і кидали за борт, мов якийсь непотріб.

Хитавиця і тут, у цьому закутку тліну, продовжувала свою таємничу і дивну справу — мертві тіла рухалися, немов у страхітливому танці, вивершуючи закляклими руками кола у такт невидимим хвилям. Цей танок супроводжувало тихе бурмотіння, дуже доречне тут.

— Що це, Іване? Молитва? Не може бути! — Роман ледве розгледів у темряві фігуру, що вершила таємничий обряд прощання душ зі світом живих, ледь розчув у гармидері трюмної какофонії тихі слова молитви. Рідною, українською!

— ...«Воістину все суєта, а життя тінь і сон, бо даремне турбується всякий земнородний, як каже писання: Коли і світ здобудемо, тоді й у гріб вселимося, де вкупі царі і нищі. Тому, Христе Боже, спочилих рабів твоїх упокой, як чоловіколюбець... Спаси тих, що надіються на Тебе, Мати незаходячого Сонця, Богородителько, благаємо, умоли твоїми молитвами преблагого

Бога, щоб упокоїв переставлених рабів, де спочивають праведних духи, яви їх наслідниками божественних благ в оселях праведних, на пам’ять вічную... »

Дослухався слів, змовлених тихим, хрипкуватим голосом, намагався розчути кожне і поцілувати серцем — такими особливими, на вагу золота чи людського життя кожне, видавалися вони тут, де все воістину суєта, а життя навіть менше, ніж тінь і сон. От жив іще учора цей височенний латиш, був комусь татом, чоловіком, сином, а тепер лежить, закляклий і нерухомий, і нікому з того немає горя, лиш якомусь незнайомому чоловікові, що бурмоче ці неймовірні послання у простір, де не лиш прохання упокоїти, але й благання спасти їхні душі, і душі не тільки померлих, але й живих поки що, живих, але майже без надії на життя. «Спаси тих, що надіються на Тебе, Мати незаходячого Сонця, спаси, спаси...», — повторив Роман у молитві