Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
— Печальна розмова… Справді, страшно подумати, скільки іменем Пророка незаслужено покарано талановитих людей!..
— А скільки пихатої чвані породили! Ти знаєш про кого я…
— Та знаю… А хто їх не знає… Вони на виду при всіх владах, — зітхає Лора. — Така планида в них — злотворяща…
— Але ж їм несть числа, Лоро?! Нещодавно Хівря принесла мені звістку про новий журнал, що видається в нас за гроші якогось закордонного українця-професора, в якому той нібито запопався руйнувати критикою увесь наш Пантеон разом з міфами про наших «богів» — починаючи від Шевченка, мовляв, усі наші світочі чоловіки — були пияками й волоцюгами, а жінки — лесбійками і повіями. Отож тепер маємо не шанувати їх тупо та обожнювати, а всіляко розвінчувати, понижувати до себе, тим самим вивищуючись. Мовляв, тільки в подібному потопті національних святинь і символів, у цьому «проз-рі-нні», ти таке чула? — наше спасіння й прогрес. Як тобі нова ідеологія, сестро моєї самотності? Пригадуєш, в тебе був такий вірш:
Як мені жити, сестро моєї самотності, як мені плисти по бронзових водах легенди, як мені, як мені немовлям в сповиточку, жоною, білою жінкою, небом непевним, сутемним бігти і бігти, гукаючи землю жадану, по горло, по горло прозоре в безодні?..Тож як нам жити далі у цьому світі, сестро моєї самотності?
— Якось я розмовляла з тим паном на цю тему… На якійсь конференції науковій, — каже Лора так, ніби й справді ходить по конференціях-симпозіумах. А може, й ходить? — Він захищався. Казав, що його не так зрозуміли, що то так він бачить по-новому із-за свого «бугра» українську історію і літературу… А те що його погляди деструктивні — то зараз такий деструктивний світ живих… В одному він має рацію: розум людський — в агонії, як і цивілізація, ним сотворена… Тому цілком справедливо буде переселити людство у тонкий світ… для очищення, а землю населити тими, хто вже пройшов катарсис і готовий повернутися знову на землю…
— Лоро, ти що?! Усе мертві світочі оживуть і повернуться на землю, а ми, дрібні і темні, на той світ?! Знаєш, я — за! Бо вже не годна дивитися на цей бедлам?! На цей вертеп з переберією, на це політичне маланкування, яке нічим не краще за оте трикляте маланчукування, якого «корифеї» і «патріархи» досі не можуть простити радянській владі, не помічаючи в цьому тяглість, як нині кажуть, традиції! Огляньмося: одні словоблуди — а не парламент! Одні блуди — а не культура! На всіх телеканалах — придуркуваті політичні шоу, дуелі, драчки-срачки! Тьху! Якась суцільна «Глеваха» з «Павлівкою» на додачу! Словом — дурдом!
— Саню, що ти все якимись натяками та недомовками? «Вони» та «вони»! У вас же ж тепер свобода слова! Ні кедебе, ні цензури, ні ідеологічного тиску…
— Хто тобі таке дурне сказав? Точно — Хівря! Звичайно, офіційно все так — свобода слова. Але ти тією своєю ілюзорною свободою можеш тішитись у себе на кухні, в електричці, на базарі, випускаючи «пару», але знай, що жодне твоє слово не долетить до тих, кому воно адресоване. І не черкне полум'ям бунтарським «голубий небесний ефір», бо сотні, тисячі «добровольців», таких, як Хаврона, колишніх і нинішніх «дзержинців», куплених за чималі зарплати пахолків і церберів власть імущих бережуть його чистоту, відстежуючи і контролюючи усі «мутні інформаційні потоки» — засобами масової інформації, соціологічними інститутами, безглуздими конкурсами, преміями, зокрема й Шевченківською. Себто роблять усе, щоб не допустити вільнодумця до народу, затерти, замінити гострослова тупоголовою керованою лялькою! Отака кругова порука і суцільне зачароване коло для усіх невгодних! Так що, не треба ЕнКаВеДе, сестро моєї самотності…
— Саню, ти дозріла до катарсису… якщо ти не проти…
— Якщо ти пропонуєш мені віддати Богові душу, то я — проти! Так і перекажи тим, хто цим ТАМ займається. У мене ще ТУТ повно роботи! А якщо вже почнете переселяти всіх підряд, то мене першою, щоб я ТАМ встигла очиститись і повернутися разом із світочами будувати нову Україну. Але щоб серед нас і близько не було Януса і їже з ним, бо знову по-новому почнуть «стукати» на всіх і знов усе перепаскудять!
— Годі, Саню, іронізувати! Але ти в одному маєш рацію: ця страшна традиція надолужувати доносами на ближніх нестачу власних заслуг, схоже, проросла зміїним корінням через усі покоління… Заради посад, грошей, премій! І нема на те ради!
— Цікаво, що думає Тарас Григорович, таке бачачи? Душа його не ридає?
— Не ридає, а виє совою — щоразу, коли вшановують його іменем нездару, а коли — стукача, то стогне… Але каже, що мусить терпіти, бо така йому покута — страждати через свою земну славу прелукаву.
— Чому — пре-лукаву?! Чи не занадто вже вимогливий наш Тарас Григорович до себе? Та навіть оте навіжене бузило, що бузить, бідне, з бузини на всіх великих, не посміє заперечити, що Шевченко — єдиний поет, який має право сказати: «Ми чесно йшли. У нас нема зерна неправди за собою».
— Зерна неправди, справді нема, а зерно гордині — є.
— Гордині?! Ну, Лоро, вибачай! Коли вже в Шевченка була гординя, то що вже казати?.. Та ж він так понижував себе до тих кріпаків, з яких вийшов, так захищав їх, що загримів у солдати аж у Сибір! До речі, замість того, щоб поїхати в Італію. Життя зіпсував собі! І, взагалі, яка гординя у раба, каторжника совісті?
— Виявляється, була. Пригадуєш: «А слава — заповідь моя»?
— Ну то й
