Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Недаремно пона'їхало з Москви начальства по сім на кожного із сімки — основне, що цікавило, — скільки всього зброї було виготовлено і де вона? Караташ затявся — зробив сім гранат — і всі вони тут, більше немає. Та слідство знало — гранат більше.

Коли взяли Головая, він «зізнався» — гранати кинули в озеро. Про озеро говорив і Юрків. А два свідчення — це вже підстава для дій.

«Озеро» — це була штучна водойма, утворена з води, яку відкачували з шахти. Під час роботи в шурфи та штреки подавалося повітря, яке виганяло метан з першого та другого горизонтів. Вічна мерзлота танула, воду викачували насосами в оту водойму, яка ставала чимраз більшою.

Щоб знайти «речові докази», ті гранати, табірне начальство звеліло відкачати воду. Кілька тижнів тривали технічно складні й важкі роботи. Нарешті воду відкачали, дно осушили. По дну пустили саперів з міношукачами. Жодного результату.

Доведені до сказу слідчі буквально кинулися рвати хлопців на шматки — де гранати?

Допити велися цілодобово. Тиск на виснажених, вічно голодних в’язнів чинився шалений — і фізичний, і психологічний. Тиск фізичний витримали всі. Та одного таки довели до божевілля майстри ламати людські душі. До зламу психіки, та не до зради. Никанор Кухта від цілодобових допитів не витримав — почав брати на себе все — сам виготовляв, сам робив, сам зберігав. Сам здобував вибухівку. Сам, все сам. Якби спитали, признався б, що й замах на Леніна скоїв також сам. Перестаралися кати, перестаралися. Отримали всі признання, які хотіли, окрім важливих для слідства — як же все було насправді?

Зате Мельник намолов усього стільки, скільки міг. На щастя, добре продумана, вивезена ще з українських лісів та підпілля система конспірації обмежувала можливості зрадника чи слабкої людини, що випадково потрапила до лав ОУН. «ОУН-Заполяр’я» стояла на міцному фундаменті, закладеному Михайлом Сорокою. І вистояла. Навіть зрада Мельника й арешт кількох чільників не знищив організацію. Підготовка до повстання тривала.

Як часто буває, що показне, перебільшене свідчить лише про зовнішній блиск і внутрішню порожнечу. Величезний тризуб, татуювання на грудях Петра Мельника, яке він показував на доказ вірності українській ідеї, виявився не оберегом, а лиш оболонкою, під якою порожнеча. Так величезний золотий хрест, що носять відкрито, напоказ, як прикрасу, а не як символ віри, зазвичай теж оболонка, бо не вагою золота визначається чистота душі та вірність Господнім заповідям.

Мельник зізнався в усьому, та заслужив лише презирство навіть самих слідчих і засудження до розстрілу.

Після «очної ставки» з Володимиром Караташем, коли Мельник запопадливо розписував усю картину «злочину», тобто як саме Караташ та Леськів «втягували» його в організацію, як змушували погрозами копати криївку для зброї, як Кухта приносив і передавав виготовлені Караташем гранати, Навіть лисий полковник з Москви плюнув і скомандував: «Да хватіт! Сматрєть пратівно! Увєсті!», і запропонував Караташеві сигарети «Казбек».

— Володю, та розкажи їм усе, справа все одно програна, куди нам супроти такої сили! Розкажи, залишишся жити! — умовляв Мельник. — А мені мама посилку прислала, там ціла пачка тютюну. Гражданін следователь, можна, я йому передам тютюн? Володя не може без курива...

Караташ зміряв зрадника поглядом аж до пальців рук, що тремтіли надією на прощення:

— Від тебе я не візьму нічого! Вдавися своїм куривом, Іудо! Ти не нас зрадив — усю справу нашу споганив!

Дивно, але полковник з Москви і Крутов провели Мельника поглядами, повними огиди.

— Редкостний мерзавец! Нічего, уж я пастараюсь добить для него расстрельную статью! Сіл не пажалею! — кинув услід зрадникові полковник і додав навіть із жалем: — А ти, парень, свой расстрел падпісал сам.

До вищої міри засудили Володимира Караташа і Володимира Юркова. П’ять нескінченних місяців провели хлопці в одиночних смертних камерах Вологодської тюрми, де щойно розстріляли групу Паламарчука. П’ять місяців уночі приходили «архангели» з непроникними обличчями — довго водили лабіринтами тюрми. Може, на розстріл. Виявлялося — просто переводили в іншу камеру. П’ять місяців щовечора чекали смерті. Жоден звук не проникав досередини. Не проникла й звістка про смерть ката над катами — Сталіна. Після березня 53-го кати завагалися. Замінили розстріл новим терміном — 25 років таборів.

Мельник також уник розстрілу, але не смерті. Відбуваючи новий термін, працював на березі річки. Випадково вирішив попрати свої онучі. Випадково став на камінь, випадково упав і випадково втопився. Отакі невипадкові випадковості.

У череві кита з дивною назвою «Джурма» світ не здавався навіть хаосом. Спершу він просто зник. Коли за останнім із невільників захряснулася ляда, у темряві, що дихала, темна маса перемішаних без пуття людей шукала собі місця, розштовхувала, видирала із рук, лаялася, проклинала, просила, ячала, квилила, боролася за краще, провалювалася у гірше, аж поки не загуло, струсонуло і вклало усіх у належнім порядку. Море прийняло ковчег в обійми, і зовсім скоро хитавиця змусила чи не усіх забути, що є на світі інші біди й нестатки окрім запаморочення й нудоти, що вивертала й без того порожній шлунок навиворіт.

Морська хвороба не ділила політичних та кримінальних — усі вирівнялися у цій ненастанній муці, що не давала піднести голову, випростатися, глянути на світ. Якісь тіні повільно сновигали у тисняві, змінюючись біля бочки посередині відсіку, призначення якої Роман не одразу зрозумів.

Якесь диво охоронило їх обох, і Гнатюка, і Смереканича, від цієї навальної пошесті.

— І чому я не моряк? Отак би все життя гойдався — угору-вниз, угору-вниз! Приємно...

— До того ж, безкоштовно, — сумно пожартував Роман.

— От благодать! — криво усміхався Гнатюк. — Лежи собі, відпочивай, ні про що не думай, до роботи не заганяють, ще й колишуть!

— До того ж, зовсім безкоштовно, — докинув свого Роман.