Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

газети листи про його нібито «стукацьке» минуле. На щастя, в газетах сиділи «свої хлопці» з аналогічними біографіями — не дали ходу «суплікам». Та й сам мотнувся — побіг, куди треба, впав на коліна перед ким треба, поміняв політичну орієнтацію, і за ніч написав купу славнів воякам ОУН-УПА, яких ще вчора ганив і проклинав у своїх інвективах. А на ранок другого дня вже стояв за плечима Кравчука під синьо-жовтим прапором. От які спритні і невмирущі твої друзі-вороги, Лоро! А ти мені, бідній, не годна простити якийсь роман нещасний!

— Я не пригадую жодного ворога. Там, де я нині, ворогів забувають і прощають їм тої ж миті, коли перетинають межу…

— Ой, Лоро, повір, тобі ради цього не треба було вмирати! Ти й живою була такою — всім-і-все-прощаючою! Пригадуєш той іронічний вірш, який звався коротко й оптимістично:

ОДА ВОРОГАМ

Що — вороги?! Вони, як татарва, Що сліпо пре на поле Куликове, Де лютості твоєї тятива Тремтить і жде, на чесну прю готова! Що — вороги? Вони, як та трава, Яка зросте й на маківці собору, Та не заради неї голова Чиясь зіниці возведе угору. Що — вороги! Вони, як ордени, Їх не дає нам доля за ні за що! Як є вони — не жаль і сивини, Бо щось зробив — життя не проледащив! Що — вороги… Не гудь, і не вини, І дай їм Боже, і віка, і сили. Нехай живуть, бо доки є вони, То значить по тобі ще не дзвонили!

— Правда, геніально?! Пригадуєш? Слава Богу! А то вже думала, що його тобі стерли з пам’яті, щоб не переймалася земними проблемами у раю. А я цей вірш запам’ятала на все життя. Ти не уявляєш, скільки разів твої іронічні рядки розраджували мене, рятували від депресії, а, було, що й від… сама знаєш, скільки разів поривалася накласти на себе руки… Але мені стачило сили не вчинити над собою такої наруги на радість ворогам. Звичайно, визнаю — не без твоєї підтримки, Лоро… Да, до речі, чого це ти так не хотіла, щоб я теж ТУДИ потрапила? Чого повернула з «труби»? Боїшся конкуренції? Бо не думаю, що мертвим не хочеться, щоб вмирали живі. Думаю, навпаки: «давай, сюди, до нас, додому, а то й так затримався в гостях на землі довше, як треба!». Хіба не так?

— Не зовсім так. ТАМ інші імперативи, інші цінності. Та й вічність не ділиться на часові відрізки — довші чи коротші… І не вимірюється ними, як і земною славою…

— Вимірюється! Не мороч мені голову! Інакше про вас, безсмертних, усі тут, на землі, забули б! На другий же день після того, як закопали. А так, дивись, століття минають, а вас пам’ятають, і це притому, що живим дуже часто, майже завжди, буває не до вас і вашої слави. До речі, про премії. Якщо мені вдасться видати твоїх «Витязів», я вже докладу зусиль, щоб їм… чи то пак тобі дали Шевченківську премію. Посмертно. Не лукав, ти ж мріяла про неї. Не могла не мріяти, бо про неї мріють навіть безнадійні графомани. До речі, серед членів комітету чимало колишніх твоїх шанувальників…

— Мріяла? Можливо, було таке… ще в тому житті…

— Авжеж, це було незадовго до того дня, як ти… пішла за межу. І говорили ми про премію у зв’язку із смертю… точніше, суїцидом одного з претендентів на неї, справді, геніального прозаїка… Коли в черговий раз замість нього «возвеличили» премією чергового графомана, він повісився… Тоді про це всі говорили. А ти сказала: «Одних вони розстрілювали іменем революції, інших — іменем радянської влади, а нас знищують іменем Шевченка»…

— …І що це злочин і непростимий гріх — отримувати премію імені Пророка з рук фарисеїв-прокураторів.

— І ще ти сказала, що імперія суцільного терору, імперія подвійної моралі недовговічна. Ну от, вже давно немає імперії, а закони моралі — ті ж… Значить, державний устрій до людської совісті і моралі не має жодного відношення! І приклад цьому — Тарас Григорович.

— Бідний Тарас Григорович! Ця премія — його прокляття… його пекло… Його безневинна вина і неспокутана покута… Як він гірко страждає через гординю дрібних і мілких!..

— Жаль, якщо Тарас Григорович так тяжко все це сприймає… Надивилась я на цей балаган ще в радянські часи. Як «вони» тоді нищили один одного, щоб її запопасти, а заодно і місце застовпити на Байковому цвинтарі! Заповітна мрія — бути похованим на «алеї славетних». Бодай хоч у такий спосіб потрапити у вічність і пам’ять народну! Там уже місця живого нема, на тім кладовищі, одні кості попередників у десять шарів, а вони ще й свої туди пхнуть! Між іншим, от про що написати б роман і назвати — «Премія»! Оце був би «роман вєка»!

— Так напиши… Чого ж ти не пишеш? Ти ж іще тут…

— Лоро, ти що?! Який роман? Я не зможу підняти руку на… Шевченка. Бо це уб’є його! Точніше, це уб’є його добру славу…

— Ціню твоє благородство… Але причому Шевченко, моя люба Саню, до цієї жабомишодраківки?!

— Бо вся та правда, яку б я, Лоро, написала чи сказала, пофіґ усім тим, хто крутиться у світлі його імені. Вони — як мошва довкола ліхтаря. Ніхто їх поіменно не знає. І знову всі прокльони посипляться на Шевченка… І в першу чергу від тих, хто сьогодні цю інституцію перетворив у репресивний орган… Пригадуєш, свій віршик-хохму: