На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик
У Матвієвій голові товклися спогади: отако само він їхав вісім літ назад і під'їхав до кузні, щоб перекувати коня, тоді входило в пору літо, на траві сиділа чорнява дівчинка й з приполу пригощала черешнями інших дітей, а на поламаній гарбі без драбин, котра чекала своєї черги на ремонт, сиділи дядьки та гомоніли про те, що дощі, які пройшли недавно, хоч і припізнилися, але, може, підправлять ярину та городину, й Матвій присів до гурту й собі запалив люльку, далі дядьки спом'янули якогось Шереха з хутора Синички, котрого вбили за грунти та маєтності тесть і дівер (його дружина, Шерехова дочка, нагло померла). Вдали, що поїхали в ліс, а вночі прискочили і вколопікали небораку. Дівер од природи німий, а тестя, Печінку, окрили декретом і тричі брали на пробу, й він відмагався, і тричі після того його відводив у бік піп та зрадливим способом намовляв: «Признайся, а я розгрішу, я тут для того, щоб на смерть тебе сповідать, а так відбудешся утинанням члонків», і Печінка клявся, що не вбивав, а за четвертим разом зізнався попові, по тому і йому, і синові наклали на шиї поврози та повішали обох на сосні. Піп вчинив мовби й правдиво, але тепер ніхто не йде до нього сповідатися, й святити паски носять в сусіднє село. Печінчиха продає дешево хутір і грунти, грунти непогані й вельми гарна лука біля хутора…
Матвій околясом розпитав, де ті Синички, й подався туди. Й торгувався з Печінчихою, яка стояла, поопускавши руки з ядучо — жовтими пучками — саме пасинкувала тютюн, — й тими ж жовтими пучками хрестилася. Потім Матвія трохи полягало, що купля відбулася по свіжій крові, але він у тій крові невинуватий, навіть мертвих не бачив і не знав за життя, стару хату оддав підсусідкові і застаткував. Проте кожного разу, як проїжджав через це село, все згадувалося.
…Матвій виїхав за село й натягнув повід. По небу повзли важкі, розтріпані знизу хмари, зривалися мокрі сніжинки, в шпаринах кори придорожних верб білів сніг, над полем стояла біла каламуть, й не вгадати: вже вечір чи ще день. У ній гойдалися сині тіні кущів, одинока верба обіч дороги манячила, наче привид. З того боку почулося виття, воно ледве долинало й було порубане вітром. «Собака чи вовк?» Матвій вагався: їхати йому чи вернутися, до Синичок — п'ятнадцять верст, вертатися в село не хотілося, з поля ж віяло тривогою. Зненацька позаду почулося цокання копит і скрип збруї, за мить з Матвієм порівнявся вершник, у якому він упізнав Сидора. Либонь, той також вертався додому. Сидір натягнув поводи.
— Тпру. Чого став?
— Зривається на хвищу. І вовк озивається з поля. К ночі розгуляється справжня хуга.
Сидір скривив у глузливій усмішці товсті губи:
— Вовка боятися…
Рушили разом. Деякий час їхали мовчки, коні пофоркували, йшли обережно — дорога була в грудді й рілля чорніла груддям, вітер потріпував коням гриви, звівав у лівий бік хвости, але сніжинки летіти перестали. Й потроху стихав вітер. Над полем просвітліло; кущ бересклету одсвічував червоними ягодами, над дорогою попереду пролетіла зграя куріпок і десь закрякало вороння. Матвій почувався незатишно — обіч їхав ворог. Шпортоне знишка ножем… Чисте поле, вони тільки вдвох…
Й досі не міг скласти справи, як і чому став ворогом Сидорові? Через Федору? Через Груню? Сидір мав би фрасуватися перед ним, почуватися провинним, а він підчерчував сосни бортні та казани поховав, щоб скласти вину на Матвія. А був же таким тихим, поштивим, слухняним. Ну, не мав його Матвій за рідного сина, але й на наймита не зігнув. Справляв раз на рік нову одежу, привчав до роботи, навчав грамоти, од якої Сидір одкараскувався, як чорт од ладану. Що ж таке сталося? Темний Сидір з лиця і душа його темна… А як згадає Матвій про Федору, аж чамріє в очах. Неначе змія пролізе по серці. Він би, може, й сам дістав запоясного ножа — ятагана турецького, — а тільки не може згубити чужу душу. Навіть отаку погану.
Вони так і не поговорили жодного разу. Та й про що їм говорити? Одрізав його Матвій від серця й краще б більше ніколи не бачив, так доля розсудила інакше. Може, Сидір вважає, що Матвій його боїться? Не боїться він його. А поговорити б треба. Але як?
Балачка розпочалася сама по собі.
— Навоювалися… Наробили слави, — мовив Сидір мовбито сам до себе, а насправді до Матвія. — Й треба було волочитися на край світу…
— Гетьману видніше. Отже, треба, — стримано відказав Журавка. Й згадав зустріч з Виговським. — Показати ворогові силу.
— Вчора були друзі, сьогодні — вороги.
— Не наша в тому вина.
— А чия ж?… — Сидорів чалий кінь збився з кроку, й решту слів Матвій не почув. За мить Сидір порівнявся з ним.
— Москалі порушили угоду, вирішили прибрати нас до рук.
— Москалі хочуть навести порядок…
— А нащо нам їхній порядок? Ребра в усіх тріщать. Наш — кращий. Ми самі обираємо собі старшину, суддів… Полковників, гетьмана.
— Ну… й вибрали.
Матвій не бачив Сидорового обличчя, але відчув, що той усміхається. Це озлило його.
— А що — гетьман. Мудрий і достойний чоловік… Дбає за людей.
— Яких людей? Тих, що в кармазинах?
— За всіх. За Україну дбає. Щоб були ми нікому не під
