На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик
«Які сакви?» — прошепотів Виговський.
«З булавою. Одняв у сина мого…»
«Він сам оддав. Не подужає носити… Верну з часом…»
«Брешеш!» — витягнув руку з свічею Богдан, і полум'я на свічі захилиталося, здавалося, воно ось — ось погасне, Виговський злякався, що тоді настане повна пітьма — лампада в кутку вже погасла.
«Он свідки».
І враз звідти, з кутка, де стояв іконостас з іконами, загриміло багатоголосо:
«Бреше… Бреше!»
«Він ще буде гетьманом».
«Знаю, але не твоєю волею».
«Старшина того бажала…»
«Спокусив. Знадив. Ти що, думаєш, перехитрував мене? Вивершився на моїх перемогах, на моїй крові! Туди сипнув пшона, сюди сипнув… Горобці клюють…»
Справді, біля печі застрибали горобці. Виговський злякався ще дужче.
«Ухопив сакви. Бачиш, які вони важкі? Бо порожні. Що є найважче у світі? Сакви старцівські! Вони порожні. Гроші проциндрив. Млини, левади пороздавав…»
«Ти р озпочав…»
«Мовчи, плюгавче, — й очі загорілися знайомим спопеляючим вогнем, при світлі якого рубав і ворогів, і друзів. — Я нагороджував за звитягу, а ти купуєш мерзенні душі».
Виговський знав, що це трохи так, а трохи й не так, і не одважувався заперечити. Посунувся в куток ліжка, потягнув на себе ковдру, але з — під неї виглянули ноги, злякався, що Хміль одрубає їх одним помахом шаблі, підтиснув під себе. Повів очима, де власні шабля й пістолі. Гетьман помітив те.
«Завмри! Винагороджував за те, що ляхів потинали. Море крові пролили… А тепер ти нею свої квітники угноюєш. Ляхами та кров пролита, ворогами нашими…»
У цю мить, несподівано навіть для нього самого, серце Виговського вибухнуло, розбилося на трусок.
«А ти… Чому не пішов з — під Львова на Варшаву?… Ляхів пожалів! А позаторік не шепотівся з ними в килимовій кімнаті? Вже був майже уклав договір…»
«Брешеш!» — і замахнувся свічею. Але навіть це не злякало Виговського. Відчув себе, як у бою під Пилявцями, коли вже не сподівався жити, а влетів, врубався без пам'яті у ворожу лаву і вже не знав, де він — на землі чи на небі, а страх залишився десь там, позаду. Рідко таке з ним траплялося, але бувало.
«Сам брешеш. І з шведом, і з Ракоці домовлявся, тільки смерть твоя…»
І враз павучі ніжки затремтіли, свіча погасла, настала повна темрява…
«У мене не було іншої ради… Після Вільно… Одурили москалі… Отруїли серце…»
«А в мене воно є?»
«У тебе сухе серце…»
«Тебе увесь вік вела ненависть».
«Може… Але й любов…»
«Ненависть завжди сильніша від любові».
«Спізнай — но її, мерзотнику», — й плеснув просто з кухля з павичами в обличчя.
…Виговський лежав з розплющеними очима — виплив зі сну, неначе зі збуруненої ріки, — й думав важко, до болю в скронях. Він думав усі ці дні. Ревниво звіряв думки по Хмелю, переважував те, що змололи вдвох, те, що вже змолов сам, але скрізь випадала нестача. Не вистачало йому Хмелевої запальності, крутості, прозірливості, з чим не міг примиритися. Хміль умів гуртувати людей, умів привертати їх на свій бік: після Берестечка його вже майже були покинули козаки, одвернулися від нього; шалений, гарний у шаленстві, в красномовній простоті зумів повернути навспак потік, який прорвав греблю, зумів перевести людей через пруг свого серця, гордий, і інших робив гордими, бачив людей наскрізь, ватагів настановляв саме таких, яких треба, але не раз ломився на тонкий лід, і саме йому, писареві, доводилося його од того льоду одвертати. Тяжко переживав, що його одурили москалі, з того й пішов на той світ. Москалі нічого з того, що потримали в зубах, вже не випустять. Як і ляхи. Виговський привів сюди військо, аби вирішити все вмах: укласти нову угоду з Москвою (якщо вона виявиться кращою за Гадяцькі пакти), або прийняти удар. Тепер у нього є з чого вибирати. З чим вести торг. З Москвою буде важко. Й гетьманова душа не хилиться в той бік. Там сатрап. Гетьманові миліші польські елекції і пакти конвентів. Ще й титул князівський, яким його нагородили за Гадяцьким трактатом. «Князь руський». Опора — в традиції!
Але, можливо, доведеться вести перетрактації і з москалями. Чимало людей, надто лівобережці, хиляться в цей бік. Хилиться простий люд, який хоче мати над собою одну владу, нехай і круту. Московський уряд зваблює його обіцянками. Обіцянка — птах у небі. Всі його бачать, всім він кортить. Старшина воліє тримати в руках меншого птаха тут, на землі. Розколюється Україна по духові, по статках, по нещастях. Вона неначе втомлений олень, який зупинився на галявині, а з трьох боків на нього чигають ярчуки. Куди податися, як відбитися одразу од трьох?
У душі туга, наче перегірклий мед. Сотні запитань і жодної певної відповіді. Молоді меди з часом гускнуть і прогіркають. Так прогіркли Хмелеві меди. Після Збаража вже не було сили продовжувати війну, Україна з Польщею зчепилися, неначе два виморені борці, й ні той, ні той не міг подолати супротивника, та й не мав уже до того ярої хіті. Чи не станеться так і нині? Москаль відступив, москаль зачаївся, чогось вичікує.
…Виговський у свою чергу очікував, що в його табір приїде з медоточивими речами Кікін, й собі приготував промову на зустріч московського посла, і надіслав листа до путивльського воєводи Григорія Долгорукого, але відповіді не отримав.
А тим часом дні коротшали й коротшали, з півночі посунули важкі дощові хмари, військо ремствувало, розбігалося, й врешті гетьман наказав відступати до Дніпра. Відходили на Веприк, а далі на Чигирин. Мокрі коні тягнули по глибоких, розбитих коліях мокрі вози, схожі на граків обозники в довгих киреях брели обіч по глибоких калюжах, кіннота тюпачила позаду, холодний осінній вітер висвистував у дулах рушниць, рвані клапті туману чіплялися за ратища, на могилі чорт чи кошлатий пес нюшив гострим писком повітря, й
