Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Наперед вийшов князь, зняв з пояса й поклав на землю меч, подивився на дерев’яних, темних від часу богів земель, на яких грав відсвіт полум’я. Поклавши на землю й свою зброю, за князем стала старша його дружина.
На якусь хвилинку князь обернувся назад, до людей, від яких він мав скласти жертву, і здивувався. Близько стояла його родина, вся старша дружина, тисяцькі, кілька стàрців градських, але мало було бояр, мужів ліпших і нарочитих, які тільки-но зустрічали воїнство над Почайною, — усі вони пішли далі, ген аж до стін Гори.
«Дивно поводиться боярство, — промайнула думка в князя, — зустрічають з ласкою, а стоять з опаскою…» Проте зараз не доводилось про це думати. Люди, вої, старшини ждали, перед богами вже гоготіли вогнища, жерці тягнули священних тварин. Князь Володимир високо підніс руки й почав давню молитву пращурів:
— Боги! Ви дарували нам перемогу на бранях, дякуємо вам, боги, за велику поміч вашу, даруйте нам, боги, мир у землях Русі, за це славимо й молимось вам, боги!
І за ним усі люди повторювали;
— Славимо й молимось вам, боги!
3
Теплий очаг рідного дому, — у вечірню годину вої, що повернулись з походу, сідали в тісному колі своїх родин, поминали мертвих і молились за живих.
Князь Володимир, як і всі його люди, зустрівся з родиною біля очага — в стравниці, там ждали його жона Рогніда й діти, там, — вірив він, — незримо витали душі пращурів.
Переступивши поріг стравниці, він наблизився до Рогніди. Літа, що проминули відтоді, коли приїхала вона з города Полотська в Київ, зробили своє — обличчя її зберігало теплоту, привабу, але сивина вже прошивала лляне волосся, чоло перетинали зморшки, в голубих колись очах з’явились смуток і печаль.
— Ти чого плачеш, Рогнідо?
— Від радості, що тебе бачу, княже… — Вона торкалась руками його плечей, грудей. — Чула, знаю, що на брані був поранений.
— Що згадувати? — посміхнувся він. — Подряпало трохи, нині здоровий.
— Не говори так, не говори, Володимире! Твої ж воєводи розповідали, що поранений був тяжко, під саме серце, я душею тут чула, як страждав. І чому ти, муже, завжди в бій ідеш першим, просто на спис?!
Князь Володимир аж засварився:
— Всує слухаєш ти воєвод, Рогнідо! Якщо рана загоїлась, її вже немає… Не сумуй, не печалься, цілий нині, такий, як і був. — Поглядаючи на синів, він додав: — А йти попереду моїх воїв мушу, так робили отці мої, так робитиму й я. На брані я не токмо князь, а й воїн.
До нього підходили діти — невисокий, білявий, схожий очима й лицем на матір Вишеслав; дужий, кремезний, неговіркий Ярослав; стрункий, темний волоссям, гостроносий, дуже красивий Мстислав; брати-близнята Всеволод і Ізяслав, наймолодші, зовсім ще юні, Святослав і Брячеслав.
З дітьми разом ступив до Володимира й Святополк, син Ярополків, — жилавий юнак з похмурим обличчям, темними швидкими очима. Князь Володимир і Рогніда ростили його, як і дітей своїх, проте важко було приручити, викликати чулість у серці хлопця. Підійшовши зараз до князя, він вклонився йому, спідлоба чиркнув, швидко одступив назад.
Між синами не було Позвізда. Князь знав, що минулої зими в городі прокотився мор[112], від якого той і помер. Але по покону мертвих не годилось згадувати — їхні душі витали тут, у стравниці, над очагом.
Останньою підійшла до батька дочка Предслава — білява красуня з голубими очима. Вона плакала, бо в один час з братом Позвіздом померла й сестра її Горислава.
— Не сумуй, не плач, Предславо! — цілуючи дочку, прошепотів їй на вухо Володимир. — Я привіз тобі подарунок — зелене намисто з Тмутаракані.
Кормилиця Амма, що стала за ці літа справжньою бабусею й навіть згорбилась, також підійшла до князя, низько йому вклонилась.
Над очагом вставав і викочувався в широкий горлатий комин димок, на гарячому золотистому жару догорала жертва, — князь Володимир і вся його родина в мовчанні стояли й ждали, коли пращури приймуть свою поживу.
Потім усі сіли за стіл — князь і княгиня на покуті, діти по обидві руки від них. Як приємно після далекої дороги покласти стомлені, важкі руки на стіл, бачити перед собою знайомі й саме через це якісь незвичайні рідні обличчя, збуджені, теплі очі жони й дітей, поринати в тишу отчого дому, яку порушує тільки цвіркун.
Князь Володимир був цього вечора задоволений, щасливий. У стравниці темніло. Амма принесла й поставила на столі срібні свічники з восковими прозорими свічами. Вечеряли, як велів покон, у мовчанні.
І нікому з них не хотілося залишати цього куточка, де на жертовнику дотлівав жар, було тепло й захисно, після довгих днів і літ зібралася нарешті вся родина… Князь Володимир замислився, повідав жоні й дітям про далекі походи.
Далі прийшла ніч — не в полі, де віє різкий вітер, вгорі мерехтять зорі, а під опоною — тверда холодна земля, — ні, князь Володимир сидів у теплій спочивальні, поруч була Рогніда, за розчиненим вікном у місячному сяйві блищало плесо Дніпра, десь здалеку-здалеку долітала журна, спокійна, схожа на хвилю пісня.
— Аж не віриться, що я тут, дома, бачу Київ, Дніпро, тебе, дітей, — вирвалось у Володимира.
— Дома, дома, дома! — прошепотіла Рогніда, поклавши руки на його плечі.
— Як виросли й змужніли наші діти! Ярослав і Мстислав — богатирі. Святослав, Всеволод і Брячеслав — красні лицем, а Предслава чудова — вона нагадала мені Полотськ і тебе, Рогнідо!
Її зігріли ці слова Володимира й згадка про далекий Полотськ, минулі дні.
— Добрі діти в нас, Володимире, все робила, як ти велів, були в них наставники, вчили їздити на коні, володіти мечем… Он Мстислав день і ніч не сходив би з коня, Святополк по мечу в Києві перший…
— Добре, дуже добре! — задоволено посміхнувся Володимир.
— А є діти, що книжну мудрість осягають, читають харатії князів давніх, написані руськими словесами, мають книжиці заморські. Он Ярослав знає грамоту слов’янську й болгарську, французьку й грецьку, ще одну, якої й назви не вимовлю.
— Вельми мудрі, бачу, в мене сини, батькові не пара, — нахмурився Володимир, — сам від баби своєї Ольги навчений токмо резам[113] руським та ще трохи грамоті грецькій… Щоб не завезли нам у терем якоїсь латинянської хворі.
— О ні, не завезуть, — заперечила Рогніда, — за всім дивлюсь, стережусь, пильную…
— А я вже твою вдачу знаю, — промовив Володимир. — Ти й справді була доброю господинею дому, дбайливою матір’ю для
