Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Мовчав тільки Рубач — є такі воєводи, на них уся надія в князя, вони бережуть честь землі, славу Русі, буде потреба — голови складуть на брані.
Заклекотали високо в небі, оглядаючи від обрію до обрію землю, орли… — рано на світанні виходила з города Києва рать князя Володимира.
Поле шуміло, били копитами коні, звідусіль чулись голоси, ближче, все ближче й ближче лунала пісня:
Гей у полі, полі гостинець темніє,
гостинець темніє, могила чорніє,
а на тій могилі та кості біліють…
Гей, та гей, та гей!
Це іде множество людей з Києва, Чернігова, Переяслава, Турова, Полотська, Новгорода — їм немає числа, їм немає ім’я, вони не шукають ні золота, ні пожалування, але коли буде потреба, переможуть або помруть, та ні, не помруть, бо навіть смерть їхня — перемога!
Поле шумить, поле гримить, серед ночі все чутнішає:
Гей із поля, поля хмара насуває,
то не чорна хмара — орда наступає,
кинув ратай рало, а меч витягає.
Гей та гей!
Недалеко від князя вимальовувались на тлі неба обриси людини — гридня з списом у руках. Князь покликав його, і гридень, не випускаючи списа, підійшов до князя.
— У сторожі стоїш? — запитав Володимир.
— Так, княже, усю ніч стерегтиму тебе, спи спокійно.
— А я не хочу спати, гриднє… Поле шумить, десь співають…
— Це добра пісня, княже, стара.
— Як тебе прозивають?
— Тур я, княже…
— Тур? Зажди! Так це ж ти з воєводою Рубачем зустрічав мене в Києві?
— Зустрічав…
— А давно служиш у гриднях?
— Давно, княже, я ще в отця твого Святослава служив, нехай буде прощений.
І замовк гридень Тур. Мовчав і князь Володимир — він дивився на темну постать воїна, що в давні часи служив у отця.
— Ти часто бачив його? — дуже тихо запитав князь.
— Часто, княже, кожного дня й години, в гридня діло таке: радість князя — його радість, горе князя — його горе…
Було щось надзвичайно тепле, дуже сердечне в цих простих словах гридня Тура.
— А багато горя було в князя й у тебе?
— Ой багато, княже, вся земля наша кров’ю полита.
Тур замовк, у цю хвилину він, либонь, і не міг більше сказати.
— А ти спи, спи, княже, — закінчив він. — Я стоятиму в сторожі до ранку. Спи спокійно!
Гридень пішов, на тлі неба вимальовувались його обрис, спис. Володимир схилив голову до сідла, склепив очі й швидко заснув.
10
От-от і світатиме. Кволе проміння свічі вихоплює з півтемряви викопану просто в твердому піску печеру, ложе в одному її куточку, стіну, ікону, а перед нею столик, темну постать жінки, що схилилась на колінах на притрушеній в’ялою травою землі.
Коли жінка піднімає голову, видно її обличчя. Це — Малуша. Вона завжди встає до світання, щоб прибрати все в печері, встигнути до церкви, а там — до самого смерку на роботу.
А нині Малуша хоче ще й помолитись — не там, у церкві, а тут, в печері, де ніхто її не бачить і не чує.
Вчора вона бачила Тура. Він розповів їй усе, що сталось останнього часу, — як разом з іншими київськими людьми допомагав князеві Володимиру бити Ярополка й брати Київ, як Володимир хотів дати йому пожалування і як він відмовився від нього, а взяв тільки меч і щит.
— Добре зробив, Туре, — промовила Малуша. — Ти ж не воєвода й не боярин, що він тобі може дати?
Далі Тур сказав, що служитиме в дружині князя, іде з ним зараз у Червенську землю.
— Іди, бережи його! — попросила Малуша. — Але не прохопись десь про мене… Хижі бояри й воєводи оточують Володимира, крий Боже, довідаються, що тут, у Києві живе його мати-рабиня.
Тур мовчатиме, берегтиме в поході князя, добре, що доля судила йому іти з Володимиром, Малуша ж тут молитиметься за нього.
— Боже, Боже! — шепоче вона. — Допоможи рабу своєму, а моєму синові Володимиру, захисти від злого ока, лукавства, зваби, ворожого меча, постав щит між ним і супостатом, дай йому перемогу на брані, даруй здоров’я і щастя на многі, многі літа!
Це дуже проста молитва, складена самою Малушею, так вона молилась материнськими простими словами за сина свого ще тоді, коли лежав він у колисці в хижі над Россю, коли сидів князем у Новгороді, боровся з Ярополком, так молиться й нині.
Чи досить цих слів? Малуша дивиться на суворий лик Христа — звичайне обличчя, сині очі, руді вуса й борідку, благословляючі, але дуже кволі руки… І, що говорити, проста жінка полянського роду не знає, чи може покластись у своїх молитвах тільки на Христа?
І тоді вона робить так, як завжди, прямує до ложа, знаходить під ним скриньку, щось звідти виймає, повертається до ікони.
Поруч з іконою Христа стоїть темна бронзова постать жінки з маленькою головою, складеними на животі руками — це захисниця їхнього роду, милосердна, але дуже могутня богиня Рожениця.
— І ти допоможи мені, — шепоче Малуша, — захисти мого сина від злого ока, лукавства, зваби, ворожого меча.
Малуша певна, що Христос і богиня роду разом допоможуть їй, князь Володимир щасливо повернеться з походу.
А далі вона творить ще одну молитву — за убогого гридня Тура, який усе життя йде з нею поруч, допомагає їй у горі, а нині береже її сина Володимира.
Проміння свічки пригасає. Малуша підводить голову. Світає. Скоро почнеться новий день, трохи можна було б ще й спочити. Але Малуша вже не лягатиме. Вона ховає в скриньку під ложем Роженицю, гасить свічу, виходить з печери, зупиняється біля порога.
Чудовий світ. За Дніпром багряно, ніби наскрізь просвічується небо, вгорі згасають останні зорі, насичене пахощами квітів повітря нагадує вино, десь на плесі кричить багатоголосе птаство.
Малуша стоїть, милується цим світом, і душа її радіє. Їдь спокійно, сину мій, княже Володимире, мати твоя благословляє й молиться за тебе!
ВАСИЛЕВС
Книга друга
Розділ перший
1
Рано на світанні в полі, десь між рядами високих могил, на вибитому тьмою ніг і копит гостинці, почувся глухий шум.
Проминуло небагато часу, сонце визирнуло з-за обрію, і тоді стало видно численні загони, що посувались один за одним, поле загуло, як туго натягнутий бубон, від кінських копит далеко полинув, збуджуючи луну, тупіт, чулися голоси воїв, брязкіт щитів.
Полки ішли за полками, тисяча за тисячею, усі під
