Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

— Далеко ходили, воєводо, — говорив Воротислав, — ми вже тут очі прогледіли, вуха прослухали, вас дожидаючись.

— Земля велика, бояри, сонце в один час сходить над усіма нами і в один час заходить, але де Ітиль-ріка, а де Тмутаракань! І невгамовний наш князь, усю Русь, каже, хочу пройти з краю до краю.

— Що князь, що княгиня — однакові, — засміявся Воротислав. — Ви в походах тримали за стремено Володимира, ми тут чимало натерпілись від Рогніди.

— А що? — поцікавився Вовчий Хвіст. — Сувора, грізна?

— Не те слово сказав, — відповів Воротислав, — тільки про княжий стіл дбає, мужа свого, дітей, а нам нічого, самі мусимо все взяти, вирвати… Проте нині цьому кінець — князь повернувся, з ним будемо мати діло. Скажи краще, як там у землях?

— Усе, як допреже. — Червенська земля наша, радимичі й в’ятичі уклали ряд, у Тмутаракані тиша…

— Воєводо Вовчий Хвіст! — за всіх сказав Воротислав. — Не про те запитуємо, хочемо знати, що за ряди уклав Володимир?

— У отця свого пішов, утверждає в землях старий закон і покон, молиться всім богам, обіцяє захищати їх своєю дружиною, дань дає легку й помірну.

— А з лісами, землями, ріками, іже маємо там?

— Волю дає князь землям, ви, каже, самі господарі, самі чините суд, управу, правду…

— Щедрий наш князь, та не для нас, — шуміли за столом. — Старий закон і покон то вже нехай, цупко тримаються землі за своїх богів, але ряди треба писати по закону новому. Ви, воєводи, либонь, взяли своє в землях…

— Ані шеляга! — навіть перехрестився Вовчий Хвіст.

— Мовчи! — засміявся Воротислав. — Де брань, там і дань, і ми не заперечуємо: ходили, бились, примучували, ваше — вам… А нам, боярству, що?! Невже ж тепер не потикатись уже ні в червенські городи, ні до радимичів чи в’ятичів, де і Ольга, і Святослав дали нам у пожалування городи й землі… Чуєш, Вовчий Хвіст, ми також були колись воєводами, сотружалися, мечі носили. Нині ж боярами стали, стàрцями… Що ж нам — віддати те, що належить? Знову ж, аще дає Володимир дань легку землям, чим думає платити дружині, за які гроші куватиме мечі й щити? Пожалування наші ідуть во пса місто, мусимо самі тримати дружину… Ой забуває князь Володимир, хто його підпирає, на чому стоїть Київський стіл… Боярство й воєводи — то сила!

Усі вони були на доброму підпитку, але Вовчий Хвіст, що сам майже не пив, розумів, бачив — бояри тільки переказують свої думи, мрії.

Тоді вже він запитав:

— А як у вас, бояри, що чути тут, на Горі? Давно не був вдома, в далеких походах тільки й думок було, що про Київ, оці стіни, тереми… Любо тут, дуже любо, воєводи!

За столом почулось веселе, з смішком:

— А вже що любо, то любо… Чуден город наш Київ, аще князь про нас забуває, самі про себе дбаємо, у Полянській, Сіверській, Древлянській та й Угличській, і Тиверській землях ми, господарі, Бога не забуваємо, а він печеться про нас…

— За море їздите?

— І самі їздимо, і гостей у Києві тьма. Піди до Почайни й на Подол — гречин на гречині, ми їм, вони — нам. Християни ж і вони, і ми… Може ж, хоч Христос благословить і освятить наші добра?!

Вовчий Хвіст в усі очі дивився на сп’янілих бояр.

— І тут, у Києві, — говорили за столом, — і в землях наокруг християн тьма, молимось, ждемо, утверждати будемо на Русі нашу віру, бо то є закон і покон… Ти, воєводо, підеш з нами?

— Мислить князь Володимир іти до Дунаю, — сказав Вовчий Хвіст.

Як не сп’яніли бояри, а замислились, засичали:

— Невже знову думає почати брань з ромеями? Чуєш, воєводо, нині не ті часи. Візантії нам не одоліти.

І вже забуяло, закипіло.

— Дуже зарано старіється наш князь. А втім, не дивно, аще тримається старого, сам стар буде. І нехай. Є сини княжі в городі Києві, не робочичі, а істинні, княжого роду…

— Тихо, бояри, — промовив Вовчий Хвіст, — великий шум підняли, ще почують.

Воротислав знахабнів, не таївся.

— А коли б хтось і почув, — хіба ж ми не можемо помолитись за князя Володимира со чадами, а такожде і за сина Ярополкового, істинного князя Святополка?!

Пізно пішли гості Вовчого Хвоста — за дворищем цокотіли посохи, стихли.

У світлиці стало порожньо. Павма прибрала стіл, загасила свічі.

Біля ложа стояв воєвода — він витяг міх, привезений з далекого походу, перебирав диргеми, динари, драхми, — золото, як жовтий струмок, текло під його рукою.

5

Тепер уже ніхто й ні за що не пізнав би Малушу. Шістдесят літ для людського віку, либонь, не так уже й багато, але важке життя випало дівчині з Любеча, надто дорогою ціною платила вона за нього.

Тоненька, сухорлява, з посивілим волоссям на скронях, смаглявим висхлим обличчям, покарбованим глибокими зморшками, з єдиною згадкою про молодість — виразними карими очима, — хто подумав би, що ця жінка була колись швидкою, жвавою, веселою, допитливою дівчиною-ключницею Малушею?! Старі люди пішли з життя, нові її не знали, вона давно вмерла для всього світу.

Проте світ не помирав для Малуші, їй було не байдуже, що робиться в городі Києві, в землях, по всій Русі, допитувалась у кожного і в усіх, як живе, що робить, де і в яких землях буває одна людина — син її Володимир.

Вона знала, коли князь Володимир пішов з дружиною в червенські городи, в землі радимичів і в’ятичів, на чорних булгар, а там — до Джурджанського моря, на самий кінець Русі, знала вона й те, що доля скрізь судила князеві перемогу, — втім, хто ж цього у городі Києві не знав?!

Материнське серце завжди однакове. Того, що повідали люди, Малуші було мало. Їй хотілось знати, як князь воює, чи не торкнулась ворожа стріла його тіла, як Володимир їсть, спить? Якби можна було, вона б встала пізньої ночі, пішла босоніж по колючій траві в степу до могили, під якою син ночує, сіла б у головах, щоб він не бачив і не чув, сиділа до самого ранку, а там піднялась би легкою хмаринкою й линула, линула б слідом за ним і всім військом.

І вона справді знала про князя Володимира набагато більше, ніж інші, — з ним у походах ішов, беріг, час від часу повертаючись до Києва, все повідав про нього той, з ким доля не судила Малуші поділити радості й щастя життя, — їх