Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

Рогніда жодним словом не прохопилась Володимирові про свої муки й страждання, любов і гордість не дозволили їй цього зробити, проте не могла бачити в теремі зрадливої й підступної ключниці Пракседи, хоч та після розмови з нею стала підлесливою, слухняною, покірною.

Через це в один з ближчих днів Рогніда одверто сказала князеві Володимиру:

— Мені, муже мій, не до вподоби ключниця наша Пракседа.

— Вона нечесна, взяла щось з клітей? — враз спалахує Володимир.

— О ні, — суворо відповіла Рогніда. — Пракседа не з тих ключниць, які крадуть шкіри й сало, вона недобрий свідок нашого життя й здатна оплямити княжу славу й честь.

Князь Володимир подивився на обличчя Рогніди, яке заливало вечірнє багряне сяйво, але яке однаково було надзвичайно бліде, й, напевне, зрозумів, на що натякає княгиня.

— Гаразд! — тихо промовив він. — Від юних літ я не любив цю жінку, вона-бо зробила багато зла моїй матері Малуші й заступила її місце. Не любить мене й вона, я терпів її, бо поставила Пракседу баба Ольга, я ж не хотів ламати її слова. Нині я згодний з тобою — вона недобрий свідок нашого життя, в теремі тримати її не варто.

Уранці після снідання, коли в стравниці залишились тільки княгиня й Пракседа, князь Володимир зробив ключниці знак підійти до столу, пильно подивився на неї, а потім сказав:

— Ти добре й багато літ служила бабі моїй княгині Ользі, батькові моєму князеві Святославу, добре служиш і нам… Але ти вже стара й немощна стала, ключнице, і мені тебе дуже шкода. Важко тобі поратись тут, у стравниці, в теремі, часом можеш щось забути, а щось переплутати…

Вона впала на коліна, дивилась на князя Володимира очима, з яких котились сльози.

— Не плач, ключнице, — суворо говорив князь Володимир. — За твою службу пожалую тебе, дам тобі землю в Будутині-весі, там доживатимеш ти свого віку.

Тієї ночі княгиня Рогніда сказала Володимиру:

— Я довго думала про дитину Ярополка. Чому вона живе не тут, а в іншому теремі, в саду? Адже це — княже дитя, ти примирився з його батьком, Святополк є і буде княжичем.

— Так, — зітхнув він. — Святополк є і буде княжичем, колись він стане і князем.

Рогніда довго мовчала.

— Тому думаю я так, — почувся в темряві її голос. — Негоже йому рости в саду, мусить бути разом з нашим сином тут, у теремі. Чи згоден ти, Володимире?

На півдні черкнула небо, виписала вогняний слід і згасла зоря.

— Спасибі тобі, Рогнідо! — відповів Володимир.

Заклекотали високо в небі, оглядаючи від обрію до обрію землю, орли, довгими темними хмарами з шумом-криком полетіли над полем круки, — рано на світанні виходила з города Києва рать князя Володимира.

Це було могутнє, грізне воїнство. Далеко в полі, розсипавшись широким півколом, їхала з байрака на байрак, від могили та до могили на низькорослих, але витривалих конях передня сторожа. Попереду війська під різнобарвними стягами, на баских конях, в позолочених і срібних доспіхах, з яскравими єловцями[106] на гостроверхих шоломах, у кільчастих кольчугах гордовито й гідно їхала старша дружина. А вже за нею — скільки оком не глянь — комонно, пішо, на возах, які тягли круторогі величезні воли, здіймаючи високі стовпи рудої куряви, посувались вої князя Володимира.

Він сам їхав на чолі старшої дружини під двома знаменами — білим батьківським з двома схрещеними золотими списами, і довгим голубим, що хвилею коливався у повітрі, на якому був його новий знак — три срібні списи, пов’язані внизу золотим пояском, на сліпучо-білому, широкогрудому, з тонкими, ніби точеними, ногами жеребі-скакуні, з мечем біля пояса, у шоломі з зеленим єловцем; червоні його чоботи з прошитими мідною жилою підошвами впиралися в роднянські литі стремена, на плечах вогнем палало багряне корзно.

У першу ж ніч, далеко заїхавши від Києва, у Деревській уже землі, серед поля, яке перетинали ріки й ліси, князь Володимир зупинився, щоб ждати, поки підійде військо, вечеряв разом з кількома воєводами на схилі могили.

Випивши й поївши, воєводи розговорились. Близько горіло багаття, що освітлювало їхні обличчя й доспіхи. Воєводи почали згадувати, як і слід було ждати, давні походи, князя Ігоря, що проходив цим шляхом, примучуючи древлян, і десь близько загинув, княгиню Ольгу, що ходила мститись за свого мужа, спалила Іскоростень, але достойно покарала древлян.

— Так було, так є, так і буде, — говорили воєводи.

— Аще хтось відколеться від Києва, жде його кара — на тому стояла й стоїть Русь, — почав один воєвода.

— Добре робиш, княже, що ведеш нас визволяти Червенську землю, — запально промовив воєвода Вовчий Хвіст, — всі ми тобі в цьому підпора.

— Підемо потім з тобою й на в’ятичів, радимичів, примучимо їх до Києва, — підтримав воєвода Слуда.

Усі вони були збуджені, войовничий шал уже, либонь, запалював їхні серця, бо знали, що, з’єднавши Русь, князь Володимир матиме з земель дань, а їм дасть пожалування — землі, ріки, ліси.

Тільки Рубач — старий довговусий воєвода, що привіз з порогів щит Святослава, — мовчав, єдиним своїм оком смутно дивився в багаття, яке дотлівало на схилі.

Тим часом гридні приготували на верху могили ложе для князя — прокосили траву, постелили опону, вимостили замість узголовника сідло. Повечерявши, князь Володимир попрощався з воєводами, зійшов на могилу, сів на опоні, зняв і поклав поруч з собою меч.

Була тиха, спокійна ніч, десь вдалині в полі перекликалась сторожа, птах лопотів крилами над головою, високо вгорі випасались на темно-синіх луках понад Перуновим Шляхом цілі отари іскристих зеленкуватих, голубих, жовтуватих, мінливих, як перлини, зірок. Часом десь на півдні обрій прорізувала сліпучо-біла блискавиця, але дуже далеко, може, аж за Дніпром, бо відгомін грому не долітав до могили.

Та поле й так було наповнене шумом. Десь рипіли колеса возів, вряди-годи чувся глухий тупіт коней, іноді зовсім близько в темряві, як з води, виринали людські голоси — то під шатами ночі посувалось, підходило до чола воїнство руське.

І князь Володимир неминуче замислився над долею людей, які йшли і йшли серед цієї темної ночі, крики яких, голоси, а десь, від самого обрію, й пісня долітали зараз до нього. Він не тільки думав, а слухав, слухав напружено й гостро, ніби хотів вгадати, почути, що думають ці люди. О, тепер князь Володимир знав, що це неоднакові люди, різні в них душі, різні серця. Тільки-но він говорив з воєводами — недавно деякі з них служили Ярополку, нині служать йому, — слава, золото й пожалування — от про