Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
От вона й знову, збираючи хмиз над Почайною, побачила воїна, що йшов у травах, а помітивши Малушу, рушив до неї.
— Добрий вечір, Малушо! Як же ти змінилась!
— Добрий вечір і тобі, Туре, — відповіла Малуша, — але ми змінилися обоє.
Вони сіли на кручі над Почайною, позад них синій туман повивав луки, в ньому ніби плавали кущі верболозу, перед очима згасали води Дніпра.
— Як дивно! — промовила Малуша й так повела плечима, неначе в неї по спині пробіг холодок. — Адже нині вечір Купала, а сидимо ми на тому ж місці, де колись зустріла Святослава… Хоч ні, Дніпро ріже й ріже кручу, те місце тепер ген там, під водою.
— Не тільки Дніпро ріже кручі, все минуле давно під водою.
Це було й усе, що сказали про себе Тур і Малуша. А власне, що вони й могли говорити? Обоє — старі, їх життя закінчувалось, старий сивоусий Тур і літня жінка в черничому одязі — в них не було щастя, тепер вони й поготів його не ждали.
Але в них було одно — Тур служив гриднем у сина Малуші князя Володимира й міг про нього оповідати дні й ночі, вона слухала та й слухала б про сина — хоч і до кінця віку.
— Нині твердо сидить Володимир на столі, — впевнено й гордо говорив Тур. — Усі землі Русі підкоряються йому, дають дань городу Києву, багатий нині князь київський, має міцну дружину, багаті і його воєводи…
— А чи вірно служать вони йому? — замислилась Малуша. — Адже Гора…
— Він знає, — тихо відповів Тур, — і не всім вірить… Важко йому жити, та що поробиш?!
Швидко темніло. Удалині запалились вогні, долинула давня пісня:
Іде Купало, несе немало:
меди і жито, прирост, присип;
славим Купала, не спим до рана,
не спи, дівчино, юнак не спить!..
— Над порогами на наше воїнство напали печеніги, між ними був і каган Куря, убійник князя Святослава, — згадував Тур.
— Ой Боже! А ви ж йому помстились? — одразу ж запитала, хижо блиснувши очима, Малуша, в ній прокинувся голос її предків, жадоба справедливої помсти: око за око, смерть за смерть.
— Вої наші помстилися: вони вбили кагана Курю.
— Дяка Богу! Тепер душі Святославовій буде легше, — перехрестилась Малуша.
— У тому бойовищі був поранений і Володимир — у груди, нижче серця.
Обхопивши голову руками, Малуша мовчала, ждала.
— Цілий тиждень лежав він без пам’яті, і я ні на крок не відходив він нього, поїв, кормив, клав до рани трави… Однієї ночі йому було особливо важко, він весь горів, кидався, бився, я тримав його за руки, змочував і змочував чоло…
Вогнів на лузі запалювалось усе більше й більше, пісні лунали вже скрізь, у гаях і кущах над Почайною чулись веселі, збуджені голоси.
— Була місячна ніч, видно, як удень, — повів далі Тур. — Князь Володимир лежав неспокійний, з заплющеними очима. І раптом схопився, подивився навкруг, щось думав, чогось ждав… «Мамо! — почув я раптом його голос. — Мамо! Де ж ти?…»
Тур замовк.
— І що? — запитала Малуша голосом, що тремтів від хвилювання.
— А я вже й сказав, — відповів Тур. — Він думає про тебе, згадує, любить, а в ту ніч, коли покликав, либонь, побачив уві сні, заспокоївся, заснув…
Щастя матері! Так, цього короткого повідання Тура було досить, щоб серце Малуші сповнилось щастям.
— А ти, Туре, — запитала тоді вона, — непошкоджений, цілий?
— Що я? — засміявся гридень. — Мене вже ні меч, ні спис не бере… Захищаючи князя, втратив тільки два пальці правиці.
В промінні місяця вона побачила його праву руку з двома одтятими пальцями.
— Боже, Боже! Каліка! А ти ж щось приніс з походу?
— Я?! — Він щиро здивувався. — О ні, Малушо, великі скарби принесли з собою воєводи, що ходили на брань. Тут, чув я, князь дає їм, а також і боярам, що стерегли Київ, пожалування… Воєводи й бояри стоять на Русі, як скелі, нас же, воїв, — множество. Ми — пісок на березі Дніпра.
— Так що ж тобі? — вирвалось з одчаєм у Малуші.
— А що ж мені робити?! — байдуже й спокійно відповів Тур. — Каліка-гридень князеві непотрібен… Лишився тільки рай, та й до нього далеко…
У Малуші на очах заблищали сльози.
— Це ж я винна в усьому, Туре!
— Ні, — одразу ж заперечив він. — Ні ти, ні я — ніхто в цьому не винен. Ми робили тільки те, що мали робити. І я не такий уже й убогий, як ти думаєш! Нині я не гридень, але князь Володимир допоможе мені, я можу, — так велів князь, — взяти собі, як і всі старі вої, шмат землі під двір, древа на хижу… Так я, либонь, і зроблю, — він показав на крутий схил гори, — викопаю отут землянку, над нею зроблю покрівлю, молитимусь… — Тур засміявся, але це був невеселий сміх. — І житиму я, либонь, краще, ніж князь, бо оця дніпровська гора мене не придавить, бо, сидячи тут, зможу ще довго, аж до смерті, стерегти Володимира, та й тебе стерегтиму… Адже так, Малушо?!
Розділ другий
1
Князь Володимир немарно говорив Рогніді про свою тривогу — устроївши Русь, він дивиться на захід, думає про дві імперії, які загрожують рідній землі, — про Візантію й Німеччину.
Він не тільки думає, а діє, не дає навіть перепочити дружині, не спочиває як слід і сам, сідає на коня, вирушає на полудень, в землі тиверців і угличів, зупиняється на березі Дунаю.
Це були дні, коли, власне кажучи, вирішувалась доля руського й болгарського народів, — з високої кручі князь Володимир бачив правий берег Дунаю, де від самого гирла аж до Доростола й Тутракана стояли загони акритів, за ними лежала розірвана навпіл, загарбана ромеями Болгарія.
Чутка про те, що руські вої стоять на берегах Дунаю, лине далеко, знають це і в Болгарській землі — в Переяславці, Доростолі, Тутракані, Розграді.
Кілька ночей над водами Дунаю чути сплески весел, притишені голоси.
— Хто ви, люди? — запитує сторожа в берегах.
— Болгари… До князя руського Володимира.
Князь Володимир розмовляє з цими людьми.
— Не маємо сили, княже, не відаємо, чия є Болгарія — наша чи грецька, загарбали в нас усе акрити, жон забирають, дітей… Прийми нас на Руську землю, княже.
І йдуть ці знедолені люди в руські землі, до руських людей, які завжди були
