Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

Вона ждала, як і багато літ до цього, ще якогось, одного тільки, може, сердечного, теплого слова, але Володимир його знову не сказав.

— Спасибі тобі, муже, — сказала Рогніда — так, я берегла наш дім, доглядала дітей, думала й про те, що робиться на Горі. Важко мені було часом, Володимире, дуже важко…

— Важко? — Він поклав руку на її плече. — Ти чогось не договорюєш? Чому ж тобі було важко?

За вікном було видно залиті зеленкуватим місячним сяйвом тереми й будівлі, чорну стіну, воїв нічної сторожі, що, спираючись на списи, стояли біля блискучих мідяних бил.

— Ти мовчиш, Рогнідо! Що, знову якась хула?

— Муже мій, Володимире, — сказала вона. — Шкодую, що й почала розмову. Що хула людська — адже ми живемо душа в душу, маємо синів, тиша в нашому домі й мир між нами… Я не слухала, не хочу слухати того, що говорять злі люди. Ти робиш праве діло, Володимире, ти богатир, витязь, князь князів, великий государ Русі, всі це знають.

Його розчулили й піднесли ці слова Рогніди.

— Так що ж мені нині Гора? — вирвалось у Володимира.

— Ти могутній і дужий, — відповіла Рогніда, — але дужа й могутня такожде Гора.

— У чому, в чому її сила?

— Коли ти виїжджав з Києва, вони думали не про Русь, а про себе, все собі й собі…

— Я знав це, Рогнідо, але не боявся — в Києві сидить моя жона-княгиня.

— Ти з своїми воями проливав кров у землях Русі, а вони тільки й ждуть, щоб ти їм дав землі.

Володимир засміявся:

— Та хіба ж я не знаю Гори?! Що робити — без неї не можу жити, вона підпирає мене, але мушу такожде дбати й про землі, де є князі, воєводи й бояри. І землям цим доводиться, Рогнідо, нелегко, за багато літ я пройшов Русь з кінця в кінець, усі землі тягнуть до Києва, мають своїх ворогів, усі землі дадуть мені, що можуть, але хочуть мати й своє, в кожній землі є свій суд і правда, свої закони й покони, кожна молиться своїм богам. Он, — він показав очима на требище за стіною, — стоять боги всіх земель, я молюсь їм, вони бережуть мене…

— Я тільки жона твоя і не все розумію, Володимире. Тоді скажи, чому ж Гора та й увесь, либонь, Київ нині не моляться нашим богам?

Обличчя Володимира стало суворим.

— Бачив нині, так, Гора не молиться моїм богам, богам Русі.

— Християни вони.

— Знаю, бачу, — сердито кинув Володимир. — Християни вірять у Бога Отця, Сина, Святого Духа… Слухай, Рогнідо, вся Русь нині не прийме Христа. Я дозволив людям земель молитись тим богам, яким самі бажають. Перун чи Христос — хіба не однаково?

— Вони не тільки моляться, я багато знаю тепер про християн, вони кажуть, що Бог освячує їхні багатства, а убогому дає рай на небі… У Києві є чимало християн не тільки серед бояр… Не розумію, не розумію, чому в християн є якась сила.

Володимир допитливо й з глузливою посмішкою подивився на неї.

— Я справді багато літ провів у походах і не знаю, що робиться у мене вдома. Може, й ти такожде християнка?

Обличчя в Рогніди було суворе, на ньому виразно окреслювались у місячному промінні великі очі.

— Я вірую, — твердо промовила вона, — в богів моїх отців — Одина й Тора, вірую такожде і в твоїх богів — Перуна й Дажбога… Ти — моє серце, душа й віра…

— Прости, — поклав на її плече свою руку Володимир. — Мені дуже боляче, Рогнідо, через те й говорю так. Я знаю тебе, вірю в тебе. Наша віра, наш закон, наша сила переможуть усе.

— Але вони не вірять нам, вони їздять у Константинополь, ромеї їдуть сюди, ти ворогуєш з Горою, а вона шукає друзів і помочі за морем, у Візантії.

— Отепер я почув те, що найбільше мене турбує, — сказав Володимир. — Ти сказала правду, Рогнідо.

Він встав і підійшов до вікна. Піднялася з крісла, пішла слідом за ним і Рогніда. За вікном було видно двори Гори, темні тереми, стіну, а за нею Подол, води Дніпра, луги й ліси потойбіч, небо з усією його красою — великим жовтавим місяцем, кволі жаринки зір.

— Я не боюсь Гори, — промовив Володимир. — Добра й щастя бажаючи людям Русі, пройшов її з кінця в кінець, возз’єднав, устроїв.

Дивлячись перед собою, він, либонь, пригадував далекі походи, гостинці в полі, вогні на могилах, тупіт копит.

— Я беріг старий закон і покон, стеріг віру отців, але немає нічого незрушного в світі. Прийде час, і я зміню старий закон новим, я вклоняюсь старим богам, сама ж душа моя шукає нової, іної віри.

Притулившись до плеча Володимира, Рогніда слухала його слова, й спокій сходив у її душу, вона любила мужа свого — суворого, рішучого, дужого, — тільки не вміла цього сказати — що слова, тільки серце може відповісти серцю!

— Ось чому, — говорив Володимир, — чую брань велику, бачу множество крові, горе безлічі людей. Не тут, не на Горі й не на полі цьому, вирішується майбутнє Русі — ми, руські люди, такі, як є, ми сваримось, вміємо й миритись, ми міцні й дужі, о, які ми міцні, Рогнідо… Але ми не одні, багато ворогів оточують Русь, я пройшов її всю, робив, що міг, нині мушу йти в новий похід…

— У новий похід?

— Так, у новий і останній похід, Рогнідо, проти ворогів Русі.

4

Вовчий Хвіст — права рука князя Володимира, головний його воєвода. Повернувшись з далекого походу, він не може, як усі, одразу йти додому, до пізнього вечора приймає з-за Дніпра дружину, вже по-темному радиться з князем.

І от нарешті свій терем за високим частоколом, воєводу зустрічає жона Павма, діти, у світлицях пахне медом і живицею. Вовчий Хвіст стає на коліна перед образом Христа.

Він привіз подарунки — жоні оксамити й атласи, золотий пояс з Тмутаракані, дочкам — узороччя, оздоби, синам — пояси з набором, криві ножі, чоботи.

Що було ще в одному міху, який Вовчий Хвіст сам зняв з воза, вніс у терем і сховав під ложем, ніхто не знав — то вже діло його, воєводи.

А тоді, по-темному, до терема почали заходити й гості — сусіди-бояри, кілька мужів — далеких родичів воєводи, ключар Гори Воротислав.

Сіли до столу, де жарко палали свічі. Павма поставила мед, ол, всякі страви. Випили, закусили, поминаючи мертвих, бажаючи щастя й