Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

— Руські люди не шукали й не шукатимуть чужих земель, маємо своєї доста, — каже князь Володимир. — Що краще, воєводи, — брань чи мир між сусідами?

Вони кладуть на землю мечі, присягаються своїми суворими богами.

Аж тоді іде князь Володимир до Ітиля-ріки, зупиняється недалеко від Булгара, укладає мир з булгарами, каган їхній, а разом і всі боїли присягають:

— Аще не буде між нами миру, тоді камінь почне плавати, а хміль тонути…

Князь Володимир спускається по Ітилю-ріці, доходить до зруйнованого князем Святославом города Саркела[108], там його зустрічає багато хозар, що покинули мечі, випасають худобу, торгують.

У степах над Ітилем-рікою князь Володимир бачив на гарячих пісках сліди множества кінських копит; там, — роз повідають йому тепер купці-хозари, що ходять за Джурджанське море, — над ріками Іртишем, Яїком, Ембою, в роздоллі степів і долин зібралися величезні орди половців[109], огузів, кимаків, але поки що не ворогують з. сусідами, не беруться до зброї.

— Покладаюсь на вас, — каже хозарам князь Володимир, — стережіть Ітиль-ріку, будьте Русі добрими сусідами.

— Княже Володимире, — низько вклоняються хозари, — одвіку й довіку були й будемо друзями русів, воліємо торгувати з вами.

Проминувши Хозарію, князь Володимир їде до берегів Джурджанського моря, зупиняється в передгір’ях Кавказу — там Ширван, Грузія, Абхазія, держава Шахвірменів одбивали хвилі сельджуків, що виходили з глибин Азії, загрожуючи всім цим землям і навіть багдадським халіфам, в передгір’ї між Кавказом і Сурозьким морем жили алани й касоги, мир з якими уклав ще князь Святослав.

Не як завойовник, а як дбайливий, ретельний господар пройшов князь Володимир з дружиною цей важкий шлях.

Над Ітилем-рікою, Джурджанським і Сурозьким морями було спокійно, звідти ніхто не загрожував Русі, князь Володимир спочиває з дружиною в городі руському Тмутаракані, переправившись на лодіях через Боспор Кімерійський[110], знову сідає на коня, рушає в дике поле.

Саме тут на князя Володимира чатував ворог, тут судилось воям руським і самому князеві Володимиру пролити кров.

Ворог цей — чотири печенізькі орди, на чолі яких стояв хан Родман, — один син його і кагани Куря й Кучук довго стежили, як князь Володимир ходив на булгар, в Хозарію, до Кавказу, й ждали його над порогами — в полі й по Дніпру.

Вони були певні, що воїнство князя Володимира пролило багато крові й витратило сили в походах, збирались, як це робили завжди, зненацька на нього налетіти.

Князь Володимир упередив їх, далеко в полі його сторожа знайшла сліди печенігів, розтягнувшись широким півколом, воїнство посувалось у полі, щоб замкнути кліщі над порогами.

Вої руські побачили печенігів на світанні біля глибокої ріки (нині цієї ріки вже немає, а річище її називається Сухим Бродом), що, пробиваючи шляхи до Дніпра, перерізувала поле, печеніги на своїх рудих, низькорослих, але дуже швидких і витривалих конях з’явились на обрії, мчали на руських воїв, намагаючись їх оточити.

Проте печеніги не знали, що самі вони вже давно оточені, руське воїнство зупинилось, стало пішо, наставило щити, а поперед них, як колючі стіни, списи й мечі… В той же час десь далеко позад печенігів почувся дужий крик, там гуділа земля, множество воїв руських на конях летіли взап’ять печенігам, бряжчали мечами й щитами.

Бій над рікою тривав недовго, хан Родман з сином і ордами ледве пробився долиною на північ, день і ніч тікав від смерті, на полі бою багато печенігів знайшли собі могилу, загинув тут і старий каган Куря, що вбив колись на острові Хортиці князя Святослава.

Це була справедлива мста — хто вийняв меч супроти руських воїв і вбив їхнього князя, сам від меча загинув, ніхто його не поховав, не пом’янув добрим словом, ворони до білої кості виклювали тіло.

Загинуло в бою над Сухим Бродом багато й руських воїв — ще й нині там височать шість рядових могил — в них вони почивають.

Був поранений у цьому бою й князь Володимир — у груди, трохи нижче від серця, — ринді, що підскочили до коня, ледь встигли підхопити його на руки… Тиждень після того вої руські стояли над порогами, цілий тиждень дуже тіло князя боролось зі смертю.

2

У Києві нетерпляче ждали воїв, що ходили в далекі землі. Від гонців, що на замилених конях прилітали з поля й поспішали на Гору, люди київські знали, коли князь з дружиною стояв над Ітилем-рікою, рушив на Кавказ, повернувся в гирло Дніпра, минув Білий город, Переволок на Сулі, Переяслав…

І от дими поповзли в небо недалеко від Києва, пізніше на обрії встали стовпи рудої куряви — то йшло, наближалось до Дніпра воїнство князя Володимира.

Київ радісно зустрічав своїх воїв. Коли від лівого берега Дніпра попливли до Почайни зарані приготовані лодії, там зібрались Гора, передграддя, Подол, Оболонь, на городницях гучно стогнали мідяні била, далеко над Дніпром линув багатоголосий шум.

Попереду всіх стояли в золотом і сріблом шитих платнах, з гривнами й чепами на шиях і грудях бояри, мужі ліпші й нарочиті, тіуни й огнищани, вся знать Гори — з жонами й дітьми, посередині ж їх жона Володимира Рогніда з синами й дочкою.

Далі за ними й скрізь на кручах товпились, налізали один на одного, штовхались кузнеці, гончарі, кожум’яки, сідельники й прості ниці люди, смерди.

— Їдуть, їдуть! — кричали в натовпі. — Он вершники на конях перепливають Дніпро, он наші отроки з Оболоні, он їде в лодії сам князь.

— Слава! Слава князеві Володимиру! Слава! — кричали, шуміли бояри й мужі, щосили дзвеніли била на городницях стін, білою хмарою в ясному небі ширяли сполохані голуби.

Коли князь Володимир вискочив з лодії на берег, його враз оточили бояри, підійшла з дітьми Рогніда, обняла, поцілувала, але одразу ж і одступила — вся Гора вітала князя.

Не одного князя зустрічав Київ, з лодій виходили вої — отці, брати, сини множества людей, що зібрались тут, скрізь на березі, на пісках, у верболозах чулись збуджені голоси, крики радості й щастя.

Тим часом князь у супроводі старшої дружини рушив угору Боричевим узвозом, над ним маяли наволочені барвисті стяги всіх земель Русі, дзвеніли цимбали, пищали сопілі, глухо били накри[111], з князем ішла його родина, бояри, мужі, вої, за ними, збиваючи куряву, сунув весь київський люд.

Похід зупинився біля требища,