Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Боже мой, ударіть рєбьонка! — заламала руки в нападі материнського співчуття лікарка. — І только трі года далі? Да, ето правда, наше ґасударство — самое мілосєрдноє ґасударство в міре!

— Ага! — пробурчав Медведев.

— Что ви сказалі?

— Да я так и говорю — самое справедливое государство наше, — у басових нотах правильні за формою слова видавалися знущальними за суттю.

— Ладно, ви тут с етім фашистом не асобенно цацкайтесь. Упадьот температура — випісивайте! — розпорядилася головна і подалася далі. Роман трохи затримався біля ліжка хворого студента — як воно йому в чужій країні, такій далекій і такій несхожій на його рідну, в країні, де його ніхто не розуміє, і де він сам розуміє хіба російську лайку. Ще в етапі пробував розмовляти з Хербертом німецькою — наскільки вистачало знань мови, але тоді іноземці трималися купки — їх було дев’ятеро у вагоні. Тепер Херберт зостався один, та ще й хворий, мабуть, йому важливо відчути підтримку.

Підтримки потребувала ще одна рідна душа — Петро. Роман аж злякався, побачивши, як змінилося обличчя хлопця за одну ніч.

— Що з тобою, Петре? Тобі погіршало? Покликати лікаря?

— Не треба... Сон поганий приснився...

— Тьху на тебе! Сон! А я думав, температура...

— Часом сон — гірше за хворобу...

Січко ледь стримував клубок у горлі, боровся, щоб не показати почуттів, та не зміг — сльоза скотилася-таки.

— А що за сон? — змінив тон, відчувши лихе, Роман.

Петро змінився на лиці, вдихнув глибоко, наче мав розповісти щось довге й болюче і набирався сили.

— Снилося мені, що я іду дорогою до своєї хати...

— Так це ж хороший сон! — вихопився Роман.

— Я іду дорогою, а біля нашої хати попадали плоти... і люди стоять... і співають... свічки горять... виходить батько...

— Виходить — значить, живий! — ще намагався переконати товариша Роман, та вже й сам не вірив, що сон — на добре.

— Виходить батько — весь у білому, сивий, борода довга, сива... вітер віє, а волосся ані ворухнеться... свічка в руках... йдемо до хати... спати полягали, а батько щось розказує, розказує...

— А про що? — зацікавився Роман.

— Не знаю... слова пригадати не можу жодного, але про щось дуже важливе говорив, дуже важливе... а потім поцілував мене, тричі перехрестив і відвернувся до стіни... Помер тато, помер цієї ночі, я відчуваю...

Долаючи неміч від втрати крові, Петро став навколішки біля ліжка і почав молитися. Подумки уявляв свою хату в жалобному убранні, батька у труні, чув вигостреним внутрішнім слухом плач та молитви, і сам плакав разом з родиною і молився подумки, бо вголос було невільно. Третього дня подумки йшов жалобним ходом на цвинтар за труною найріднішої людини. Переживав усе так гостро, наче насправді.

— Петре, навіщо ти так? Може, здалося? — розраджував Роман.

— Не здалося. Я знаю, бачу...

Роман вірив. Тут, у далині, відчуття вигострюються, душа перетворюється на чутливу антену, кожен звук, кожен подих вітру набуває особливого значення. А що воно таке, душа? Що воно, думка? Літає собі де завгодно, не страшні вартові на вишках, ані їхні кулі — не влучать, не поранять, не дістануть, не дізнаються.

Чого дивуватися Петрові, якщо він сам вечорами тихцем виймає свій стетоскоп, прикладає до вуха — і ніби чує рідні голоси. От мама — терпи, синочку, молюся за тебе, чекаю... Батько — не дай їм себе убити, проклятим... От іще один голос, жіночий, манкий — не бійся нічого, я з тобою, я врятую, обережу... Це не Орися, це вона — пані в червоному, Аріадна... Чому в червоному? Вона ніколи не носила на людях червоних суконь. Та у пам’яті закарбувався образ у печері — жіноче тіло, охоплене полум’ям вогненного шовку. Образ із часом не тьмянів — яскравішав. Дивно це було — відчувати чи не фізичну присутність цієї жінки у своєму житті, дивно, але майже реально. Чому саме вона, а не кохана Орися промовляє до нього жіночим голосом? Роман уже знав, як відповісти, але ховав відповідь навіть від себе самого.

Минали дні, він уже трохи вбувся в лікарні, відчув себе потрібним. Відчув і переваги нового статусу — крихітний закуток, який ділив з іншим фельдшером, тапчан, твердий, але свій, можливість усамітнитися, побути поза постійним перехресним вогнем десятків очей, наодинці із собою, з думками.

Чарівний стетоскоп став тут не просто красивим атрибутом лікарської професії, а необхідним інструментом — Роман вчився вислуховувати серцеві тони, дихальні шуми — хрипи, крепітацію, розрізняти їх. За цією справою якось застукала його головна і найвища сила відділу — Марія Анатоліївна.

— А ето что такое? У нас фельдшера бальних слушают? Діаґ-нози ставят? А врачі таґда зачем?

Незадоволено покрутила акуратним носиком.

— Я не ставлю діагнози, я тільки допомагаю лікареві, — викрутився Роман.

— А ето у вас что такое? — зацікавилася головна, звернувши увагу на стетоскоп — з дорогого дерева, прикрашений різьбою по зовнішньому краю тієї частини, що прикладалася до грудей хворого.

— Це стетоскоп... мого батька, — збрехав Роман.

— Батька?

— Моего... отца... — переклав незграбно.

— А зачем он тебе? Фельдшеру стетоскоп не нужен. Захаді вечером в мой кабінет, пагаварім...

І Роман уперше відчув, що ним зацікавилася жінка. Ні, не вперше... Вперше було там, удома... Але це нове, особливе зацікавлення було таким виразним, що сприймалося навіть не розумом — шкірою.

— Ну, ты чего? Первый раз,