Лицарі любові і надії - Леся Романчук
День минув миттю. Як не просив Роман сонце — не сідай, воно котилося до обрію, мов крашанка зі столу.
— Чё встал пнем? Иди уже, Марь Анатольна вызывает! — медсестра посміхнулася так само криво, як уранці Медведев. Мабуть, не вперше головній впадав в око хтось, кого етап ще не перетворив на «доходягу».
Постукав.
— Заходите!
Б кабінеті, ідеально чистому, ідеально прибраному, з ідеальним порядком паперів на столі та ідеально білим простирадлом та подушкою на кушетці для огляду хворих пахло... ковбасою... Романові не вдалося стримати судомний ковток — тарілка з бутербродами на столі не вабила — приковувала погляд, і ні галицьке виховання, ні сила волі, ні жодна інша новостворена людьми химера не могли подолати головного, прадавнього інстинкту, який керує світом — голоду. Як давно, як сто літ тому Роман бачив востаннє таку смакоту — білий хліб, товсто намащений маслом, а на ньому — шмат ковбаси чи сиру. Відводив очі, як міг, та запах, гострий, всепроникний, ліз до носа, до рота, ліз усюди, заповнював усе.
— Ну, садись, будем чай пить. Поговорим.
Голос Марії Анатоліївни не обіцяв нічого злого, навпаки — сама лише турбота і доброта. Обличчя — звичайне обличчя жінки, якій трохи за сорок, але доглянуте, в міру підфарбоване. Висока накрохмалена шапочка вінчала тепер не голову — полицю шафи, і зачіска, також дбайливо укладена, промовляла, що господині не байдуже, яке враження вона справляє на оточуючих.
— Ну, рассказывай! Откуда родом, кто родители. Откуда такую чудесную штуковину заполучил?
І Роман зрозумів — увесь цей прийом не так задля нього як мужчини, як задля непогамовного бажання завідувачки відділення отримати в подарунок особливу, витончену, рідкісну прикрасу — не професійний атрибут, а прикрасу — як їй личитиме ця трубочка з рожевого дерева, яка навіть ледь пахне, якщо її нагріти в руках! Віддати подарунок пані Аріадни у ці маленькі загребущі ручки? Романові здавалося, що це не просто злочин, а страшне й непоправне — наче себе самого, долю свою віддати комусь, позбутися останнього, що пов’язує з рідним домом.
— Ну, что ты сидишь? Пей чай, бери бутерброд! — пролунало нарешті запрошення, без якого ці пахощі під самим носом перетворювалися на вишукане катування.
Якось само собою сталося, що тарілка спорожніла чи не однієї миті, хоч як Роман намагався стримуватися. Лише єдиний бутерброд залишився сиротою — втамувавши перший голод, Роман згадав про рамки галицької традиції — не вилизувати посуду, хай би там як хотілося. Та цей самотній шматок хліба приковував до себе погляд, концентрував увагу — ну, чому ця жінка не пропонує доїсти, чому? Хай би хоч натякнула — і він з охотою... Цей хліб, цей запахущий шматок хліба, ця соковита пластиночка рожевої ковбаси...
Лікарка, мабуть, бачила-перебачила тут голодних чоловіків, тому дала йому можливість утамувати голод, розмовляючи про своє — як вчилася в Москві, як чоловік був направлений на роботу сюди, на Далекий Схід, як працювали, як під час війни було важко — чимало чекістів пішли на фронт, а чоловіка не відпустили, хоч як він просив, мовляв, тут теж передній край, тут чи не важче, як на війні.
Романові ці розповіді не здавалися новими, кожен, хто не нюхав фронту, намагався зараз видатися героєм, і відзнаками за роботу в тилу пишався, мов бойовим орденом. Та приватне життя Марь Анатольни його цікавило чи не менше, як... як торішній сніг.
Лікарка підвелася, встала у нього за спиною і поклала руку на плече:
— Бедный мальчик... Похудел-то как... Одни косточки... Ну, ничего, мы тебя подкормим, отогреем. В больнице сейчас работы много — летом этап за этапом идет, а зимой, когда навигация останавливается, поспокойнее... Будет время и поговорить, и чайку попить, и покушать... Если ты, конечно, будешь хорошо себя вести. А нет — не ты первый, не ты последний...
Бона говорила просто щоб говорити, а неспокійні пальці торкалися плечей, шиї, короткого їжачка густого, красивого навіть в отакій куцій зачісці волосся, змушуючи чомусь завмирати серце, і повне жіноче стегно наче ненароком притиснулося до спини... Чого вона хоче від нього, ця жінка?
У Прикарпатську, вдома, у маленькому світі, де жінки мали визначене місце — мама, тітка, подруги дитинства, викладачки, уявити собі щось таке — жіноче стегно на віддалі доторку, жіночу руку на плечі — вдалося б хіба уві сні. За юністю літ Романові не довелося запізнатися із жодною особою жіночої статі, що пропонувала б юному чоловікові себе так безсоромно і відверто. Таких жінок в оточенні лікарів Смереканичів і бути не могло.
— Как ты красив, маленький чертенок!
Це про кого? Невже про нього, Романа? Чому ж тоді стегно притиснулося міцніше, чому ця жінка уривчасто дихає йому просто у шию, а до плеча притиснулися ще й груди. Голова тихо пішла обертом.
Бін навіть не встиг усвідомити, якою магією зваби володіє. Поки вчився — був дитиною, хлопчиком з усіма хлоп’ячими інтересами, а час визрівання чоловіцтва минув за Гратами, поза жіночим світом. Та й сюди, у замкнений світ Ванінського невільничого ринку, жіноча рука сягала хіба отак — у білому рукаві...
Та що ж це із ним коїться? Чому так хочеться, щоб ця хвилина тривала вічно? Щоб ця рука, чужа, але жіноча, ніжна, торкалася його тіла, щоб це стегно... щоб ці груди... Та хіба ж можна? Яка недобра, яка лиха, яка розбещена жінка! За кілька шматків хліба з ковбасою вирішила купити його кохання? Романів мозок заповзявся продукувати щось романтично-химерне — він не хоче, не буде, не дозволить, його совість... його моральні засади... його виховання... його... а чорт забирай цей клятий мозок! Хай замовкне, негайно, миттю замовкне! Цей шматок хліба
