Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Може, ця жінка й не найвищих чеснот, може, бувають інші, але де вони, інші? Тут, у колі пекла, окресленому тисячею кілометрів, немає жодної, жодної жіночої руки, яка б пригорнула, пожаліла, захистила...

Втім, а що бачила у своєму обмеженому такими ж задротованими кордонами крайовиді? У неї такі ж самісінькі вишки з охоронцями, як у них усіх, тільки ночувати вона виходить на інший бік колючого дроту. І поїхати звідси не може так само, як кожен з них, лиш у них — вирок, а у неї — наказ чи що там іще буває у військових. Кого вона тут бачить? Невільників. Виснажених, доведених до відчаю і смертного крику людей? Гнойовище плоті, трупний ще за життя сморід? Кістяки у волохатій нечистій шкірі, розхитані цингою зуби? Миле товариство, що й сказати! А вдома — чоловік, мабуть, офіцер НКБС. Кат за визначенням. Скільки трупів на його особистому рахунку? Сотні, тисячі? Чи миє він руки перед тим, як лягти до подружнього ліжка? Чи спроможна вода відмити кров, що скрапує із цих, мабуть, красивих, мускулястих чоловічих рук? А як почувається жінка, яку пестять руки, що по лікті в крові невинно закатованих? А може, вони видаються руками героя, хто знає?

— Марь Анатольна! — постукали у двері. — Тут к вам...

Стегно однієї миті опинилося по той бік столу, тарілка із самотнім, мов пінгвін на крижині, бутербродом, зникла в шухляді, мов і не було ніколи. Обличчя стало офіційно-непроникним, навіть шапочка опинилася на голові дивовижним робом.

— Ну, можете идти, завтра...

Роман прошмигнув у двері, пропустивши двох офіцерів і голос Марь Анатольни:

— Ох, столько работы, столько работы, ну, просто не поверите!

Сьогодні вдалося врятуватись. Уночі довго і прощально грів у долонях чарівну трубочку, наслухаючи знайомі подихи вітру зі Щастигори — такі уривчасті, майже грозові сьогодні. Віддати? Доведеться віддати. Якщо задумала — не поступиться.

Шлунок приємно гріло — якими ж ласощами уперше за довгі місяці вдалося почастуватися! Як приємно, як смачно пахнуть руки... Хай на день, хай на кілька годин відступило голодне скигління усередині — хліба, хліба! Згадувався чомусь той самотній бутерброд, що зник у шухляді столу, хоч незмірно кращою була б його доля тут, у вічно порожньому животі зека. Чому не з’їв його одразу, чого чекав? Особливого запрошення? Як на галицькому весіллі — припрошують, поки рукави не пообривають? Чекав-чекав, от і дочекався. Дуже, дуже шкодував Роман, що витримував якийсь непотрібний етикет. Той шмат хліба з маслом аж наснився!

А ще — наснився рідний дім. І пані Аріадна у червоному. І її повне, туге стегно поруч, таке гаряче, що обпікало серце. І Орися наснилася — вся у білому, ясна і прозора. В якомусь дивному полі, вкритому ромашками — біле на білому, тільки очі — голубі-голубі і повні сліз. І сльозинки капали, капали — і замерзали чомусь, хоч літо і ромашки, і поле, і вітер, і сукня біла-біла... Весільна?

Ранок увірвався у сон звичним для лікарні гамором — дзвеніли відра, милася підлога — тут, на півночі, всі були наче поведені на чистоті підлоги — шкребли її без кінця до білого дерева, а потім мили, шкребли і мили — ану ж яка перевірка? Чиста підлога — понад усе!

Роман побіг міряти температуру хворим — це був його обов’язок — надзвичайно відповідальне завдання, бо термометрів у відділенні зосталося лиш три на всю сотню хворих, а температура — найважливіший із усіх показників здоров’я, куди не кинь. Перше, що цікавить будь-кого в погонах.

— Ну, як ти, Петре? Полегшало хоч трохи? — черга дійшла до Петра Січка.

— Полегшало. Вчора дев’ятий день по батькові був.

— Та звідки ж ти можеш знати! Мало що там привиділося, примарилося, здалося!

— Та ні, все точно... От і у тебе щось коїться. І сон тобі дивний наснився.

— Наснився...

І Роман розповів і про вечерю із завідувачкою, і про сон, і про те, що стетоскоп доведеться, мабуть, віддати.

— Віддати? Таку річ? Ти хіба зовсім розуму не маєш! Навіть не думай. Це — твій захист, колись оберегами називали.

— Я розумію, що це — найцінніше, що в мене є. Але бачив би ти, якими очима вона на цю іграшку дивилася! Забере, будь-що забере.

— Вот нашли о чем болтать, да отдай ты бабе эту деревяшку — и дело с концом. А она тебе за это... ой, чего тебе за это будет! — на сусідньому з Петровим ліжку завовтузився якийсь порізаний у бійці зек, мабуть, із кримінальних.

— А ти знаєш, Романе, здається, це не просто орнамент, — розглядав візерункові хвилі, дивним чином переплетені, Петро. — Нагадує арабські літери.

— Справді. Я й сам думав, чому візерунок такий нерівний, кожна закарлючка — різна. Мабуть, це щось означає. Але хто б прочитав...

— Ничего, мужики, отдайте бабе, она... прочитает... а потом... ги-ги-ги...

— Я тобі покажу бабу! Ти тут побалакай у мене про начальницю всілякі дурниці, побалакай, — прикрикнув Роман, набравши суворості в голос. — От перекажу кому треба, зразу на лісоповалі опинишся!

Надміру сміливий і дотепний відвернувся й замовк. Знав, що кожне необережне слово долітає до вух начальства так швидко, що й отямитися не встигнеш, як відносно тепле й спокійне місце змінюється на якусь спеціально для дотепних і довгоязиких вигадану зону з роботою, що убиває за лічені тижні.

Увага завідувачки стала обтяжливою. Чи то молодість, чи виховання, чи закоханість стояли на перешкоді, та Роман не знав, як відкрутитися від запросин на зустріч після робочого дня. Шлунок просив цих зустрічей, та серце заперечувало. Не знав, як має поводитися, що говорити. Чого чекає від нього ця по-своєму красива, доглянута, самовпевнена жінка? Хіба