Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Андрію, це — «муля», дурять нашого брата. Тобі не можна писати, — шепотів Іван у шахті, навантажуючи чергову вагонетку «чорним золотом». — Викручуйся, як тільки сила. Почерк! Вони шукають почерк!

Настала черга похолонути Андрієвому серцю. От вона, ниточка, за яку можуть вхопитися енкаведисти!

— Цієї ниточки їм давати не можна. Ех, була-не була! Іване Григоровичу, відпускайте вагонетку!

— Андрію, чи ти здурів! Права рука!

— А де вихід? Голова дорожча. Нічого, загоїться! Перекантуюсь у медпункті, поки не втихне. Та й навіщо мені права рука, я зроду шульга. В гімназії довго мордувалися, поки навчили писати правою!

І Паламарчук відпустив...

Огидний хруст кісток... Крик Андрія... Лайка бригадира:

— Вот растяпа! Куда рукі суйошь, тваю мать? Савсєм аслєп? А ти Грігорьічь, опитний человек, куда сматрел... Паднімайте на гора, у нас тут травма на праізводстве!

Так Андрій потрапив до «больнічкі».

Минали дні. Катруся засумувала.

— Ну що, знову нічого? — розпитувала Орися, не в змозі бачити наповнені дощиком, що за першої ж нагоди розливався зливою, очі подруги.

— Нічого!

Цього короткого слова вистачило, аби прорвало загату. Ніколи, ніколи, ні в тюрмі після допитів, ні на етапі, коли серце рвала невідомість подальшого шляху й острах за свою долю, ні тут, у таборі, ніколи Катерина не ридала так невтішно!

— Розлюбив! Перестав писати...

— Ну, Катрусю, ти ж сама знаєш, як воно тут буває — нині ти в одній бригаді, завтра в іншій. Були ж місяці, коли Андрій працював у шахті? Може, знову перевели? Може, десь у забої?

— Але навіть тоді він передавав листи через хлопців!

— А може, хлопців перевели на іншу роботу?

— Ні, не перевели, — уперто трималася свого Катря. — Он Дуся регулярно отримує листи.

— від Петра?

— від Петра...

— То запитай!

— Не можу. Якщо хлопець розлюбив, втратив інтерес, то як дівчині першій...

— Ну, знаєш, ти таки немудра! — погладила подругу по чорному, трохи кучерявому на скронях, гладенько зачесаному в коротку косу волоссю Орися. — Не хочеш — то я сама попрошу Дусю довідатися.

За кілька днів зеківська пошта принесла відповідь.

— Яке щастя! він зламав руку!

— Тьху, дурне, знайшла чим тішитися! — сміялася й обурювалася водночас Орися. — Це ж права рука! А якщо погано зростеться, якщо зостанеться калікою?

— Не зостанеться. Все буде гаразд. Не може з нами статися нічого гіршого за те, що вже сталося!

Правду кажуть, дівочі сльози — роса.

Ще за тиждень-другий від Андрія почали приходити через Ніну Павлівну спершу коротенькі, а потім все докладніші повідомлення — Андрій навчився писати лівою. Не так гарно, кострубато і зовсім не схоже на колишню свою каліграфію, але писав. Отаким кострубатим почерком, лівою рукою він написав і заяву, й автобіографію. Густий ятір, закинутий НКБС, не обминув і лікарні.

Анатолій теж зрозумів, ця заява — провокація, треба відкрутитися, не видати себе. Перемотав правицю ганчіркою:

— Друже, напиши замість мене, я продиктую, бачиш, руку рознесло...

За кілька днів — новий захід, знову писати. Анатолій звернувся до іншого в’язня. Енкаведистам пекло добряче, працювали день і ніч, шукали. І знайшли. Викликали в кабінет:

— Пачєму заявлєнія напісани разной рукой?

— Поранився, не міг...

— Разбінтуй... Где рана? Зажила? Теперь піши, вот тут, за маім сталом, на маіх глазах піши!

Того дня у слідчих було свято — знайшли, нарешті знайшли того, хто змусив «органи» збиватися з ніг упродовж стількох років!

Залишилися дрібниці — «вибити» імена інших. «Вибивати» вміли. Залучили наймайстерніших, найдосвідченіших.

Москва щодня вимагала результатів, тому допит тривав безперервно три доби. Виснажений, кволий, хворий від роботи у шахті та цинги в’язень не міг опиратися професійно підготовленій звірині у формі.

Катування, крик, побої, безсоння, змінювалися на лагідний шепіт «доброго» слідчого:

— Ну, ти же нічего такого не делал, Толя! Ти же просто пешка в чужих руках! Ані діктовалі — ти пісал! Пачєму ти адін должен мучітся, атвечать за всех? Ти савсем маладой ещьо, тебе нада жить! Ето ані, бандьори праклятиє, тебя втянулі. Із-за ніх ти папал сюда, на Варкуту! Другіе ребята сейчас в інстітутах учатся, девок любят, а ти? Паможеш найті преступніков — со-кратім срок! Назаві іх імена — і палучішь воду, еду. Пайдьошь спать... Надолго. Сколько захочешь... На суткі... Вот я прікажу — і сейчас прінесут кушать із нашей сталовкі — ти такова давно не пробовал, Толя, правда?

Бід запаху справжньої котлети Анатолій... знепритомнів. Уперше за всі довгі доби слідства.

Гострий, нестерпний біль у порожньому шлунку, обпеченому кислотою травних соків, катував сильніше за вирвані нігті.

— Не хочешь? Ну, і не нада. Я сам галодний!

Слідчий наминав котлету так смачно, приплямкував...

— Води, трохи води... — видусив крізь розбиті губи Анатолій.

— Так вот ана, вадічка. І катлетку сейчас прінесут, только скажи! По первому требованію! — знущався мордатий, червонопикий капітан, витираючи губи і ремигаючи від ситості, мов бугай.

І Анатолій не витримав...

Почали брати по одному. Першим Лісового — у нього знайшли шмат такої ж Гуми, на якій вирізано було картину — енкаведисти обнишпорили штреки і виявили підпільну майстерню, де Анатолій писав листівки. Інші місця Паламарчук встиг «вичистити» від усього, що могло дати ниточку слідству.