Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Природний оптимізм поета не могли здолати привиди навіть такого неприродного майбутнього.

— От ти, Артуре, навчився української мови? Ти, латиш, чия мова зовсім не схожа на нашу? То чому вони, брати-слов’яни, не можуть?

—Я навчився української тому, що інакше не можу спілкуватися з вами, друзі мої. А мовою «мєждунаціональнаго общєнія» не буду, хоч убийте. Який вихід? — щирі та мудрі очі Артура світилися такою небесною голубінню, немовби само Балтійське море сповнило їх своєю прохолодною солоністю — щось гірке таки зачаїлося на дні.

— Андрісе, — по-своєму звернувся до Андрія Артур, — а я бачив тебе у майбутньому. З чарівною дівчиною — у неї справді чорняве волосся. І очі — карі, мов лісові горіхи.

Лиш про одне промовчав Артур Звейнікс — в майбутньому він не бачив ні себе, ні своїх добрих, щирих друзів-одеситів — Костянтина Лісового та Івана Паламарчука. Списав цей прикрий факт на недосконалість методу. І стиха повторив пророче, написане Іваном у карцері та вивезене в Україну братом по неволі Володимиром Косовським в єдиному надійному, недоступному для обшуків місці — власній пам’яті:

Не жахнуся, Україно люба,

Якщо десь за мурами тюрми

Вирвуть очі, виб’ють мені зуби

І на смерть затопчуть чобітьми.

Скорше я жахнуся на тім світі,

І на Бога кинусь, якщо він

Зробить так, що згублять тебе діти

І загине твій останній син!

Іван Паламарчук — спокійний, безконфліктний, зразковий на думку охорони в’язень, майстерно приховував справжнє обличчя і справжню мету — боротися, боротися навіть тут, де жодна боротьба неможлива і заздалегідь приречена на поразку. Журналіст, поет, він гуртував навколо себе незламних і допомагав вистояти іншим. Звісно, видавати газету в умовах табору — нереально, та писати листівки — а чом би й ні? Вишкіл підпілля, сувора конспірація, досвід — і листівки не лише писали, але й розсилали по всьому Союзу, інформуючи про справжнє обличчя ГУЛАГу невтаємничених. У шахті, на глибині сотні метрів, у закинутих штреках, куди не зазирало око начальства, при тьмяному світлі шахтарської лампи Андрій виводив своїм чітким красивим розбірливим почерком слова, які жахали: правду про голод 32-33-го, знищення української інтелігенції у 30-ті роки, розстріл 400 сліпців-кобзарів, яких у 1934-му році зібрали з цілої України до Харкова нібито на з’їзд і знищили разом із кобзами. У листівках описували каторжне життя політв’язнів, знущання, рабську працю. У сусідньому штреку, відділений від Андрія метрами породи, виводив такі ж красиві літери ще один колишній гімназист — Анатолій. Андрій дізнався про його існування цілком випадково, Іван Григорович вимагав суворої конспірації — чим менше зв’язків, тим надійніше. Анатолій гадав, що честь писати листівки належить лише йому, і не здогадувався, що робота поставлена на потік. Можливо, були й інші хлопці з добрим почерком, Андрій не знав більше нікого.

Хоч північ і стерегла ув’язнених краще за всякі замки, часом траплялися спроби втечі. Зазвичай утікачів ловили і розстрілювали привселюдно. А потім клали біля входу. Шість трупів таких утікачів і зараз лежали, понівечені після тортур, біля воріт шахти «Перша Капітальна». 14 днів поспіль, ідучи на роботу та повертаючись із праці, німі похмурі колони проходили повз розтерзані тіла своїх товаришів, читали напис «Это будет с каждым, кто попытается бежать». Увечері першого ж дня Костянтин Лісовий намалював цю картину, що рвала душу — стіна, ворота, напис, трупи. Вирізав на шматку гуми:

— Розмножимо, дамо відтиски на листівках. Нехай люди не тільки читають, а й побачать на власні очі їхні звірства. А ще про фашистів у газетах пишуть — концтабори, кати, мовляв. Так німці бодай чужі народи нищили, а Сталін — власний.

Андріева справа була маленька — тільки писати. Що робилося потім з листівками, куди і як їх відправляли, він не знав. Так вимагала конспірація — вже хто-хто, а повстанці добре знали, як чекісти уміють допитувати! Найкращий спосіб нічого не сказати — нічого не знати.

Лише Іванові Паламарчуку були відомі всі ниточки.

У шахті неможливо працювати без вибухівки. З амонітом, який тоді використовували для «вскришних» робіт, мали право працювати тільки «вільні», зека до такої відповідальної роботи не допускалися. Іван потоваришував з двома поволзькими німцями, які перебували тут на засланні. Поговорив, пояснив, для якої святої справи потрібна їхня допомога. Німці, що ненавиділи радянську владу, яка зігнала їх з облаштованих місць, розлучила із сім’ями, загнала на роботу під землю, погодилися допомагати. Користуючись тим, що «вільних» при виході з шахти не обшукували, вони виносили листівки, вкладені у конверти з адресами знайомих і незнайомих, зазвичай, відомих людей. Потім конверти вкладали у бляшані банки з-під консервів, додавали якийсь тягарець, щоб вага не видавала вмісту, акуратно запаювали оловом — виходило, ніби з магазину, і під виглядом «тушонки» відсилали адресату. Справою отримувача посилки було наклеїти марки та опустити конверти в поштовий ящик.

Адреси хлопці брали з газет — будь-які: передовиків виробництва, вчителів, артистів, письменників. Розсилали по всьому Союзу. Чимало листівок подорожували країною у вагонах з вугіллям, розносячи правду про тих, хто його видобуває.

Понад три роки тривала ця робота. Енкаведисти не могли дати собі ради — листівки, які деякі адресати здавали «куди належало», надходили з різних місць, з різних куточків неозорого Союзу — від Прибалтики до Казахстану, то будь тут мудрий, розбери, де саме створена організація і хто займається цією злочинною діяльністю.

Та добре продумана система конспірації дала збій — заспокоєні тим, що досі все обходилося, хлопці зробили помилку і викрили себе: під час одного із сеансів у кінотеатрі погасло світло, і з балкона хтось жбурнув пачку листівок. НКБС тут же зрозуміло — організація діє у Воркуті.

Паламарчук відчув — насувається гроза. Почастішали обшуки, дуже пильно відстежували кожен клаптик паперу — звідки, як потрапив у зону, забирали клапті, щоб звірити. Почали викликати на допити, спершу так собі, не прицільно. Не мали зачіпки.

І тут раптом — радісна новина! Начебто будуть звільняти