Лицарі любові і надії - Леся Романчук

У біганині та рейваху минула ніч — десятки поранених, річка крові, стогін, лайка, безлад — де урки, де свої, де ті, хто бив, де ті, кого побито, все перемололося в одному стражданні без імен та номерів статті засудження. Ті, хто нападав, ті, хто захищався, ті, хто намагався сховатися і не брати участі у бійці — всі однаково стікали кров’ю і чекали допомоги від єдиного, рівного Богу у владі над життям і смертю в цій юдолі сліз — людини у білому.

Роман іще не заслужив білого халата, був напохваті у кожного, хто потребував вільних рук. До ранку мало не падав з ніг, але не думав про втому — ще не всі поранені дочекалися своєї черги. В операційній порядкував хірург на ім’я Август, а вимовити прізвище — то завдання не для першого ліпшого. Якось не те Аріантис, не те Адріантис — Роман намагався розчути до пуття, та в інтернаціональному багатоголоссі акцентів та говірок не так легко вловити справжнє — Асріанцис. Якимось чудом хірургу вдалося зупинити кровотечу з пораненої стегнової артерії. Після операції доктор Август вийшов з операційної:

— Кто накладывал жгут этому больному?

— Я, — відповів Роман, дивлячись лікарю у вічі.

— Молодец, парень, он тебе и жизнью, и ногой обязан. Думал ампутировать сразу, а ничего, кровообращение восстановилось. Хоть после ранения прошло почти полсуток.

— Так я ж пильнував! Кожні дві години відпускав джгут, щоб відновився кровообіг, інакше наступить некроз.

— Некроз? Ты откуда слова такие умные знаешь? — зацікавився Асріанцис.

— У медшколі вчився. І батькові допомагав з хворими, — коротко відрапортував Роман. він уже зрозумів, що в руках цього високого литовця зараз його доля.

— Оставайся тут, в больнице. Для начала санитаром. Оля, выдайте ему халат!

За лікарем зачинилися двері операційної. Медсестра Ольга принесла Романові халат, шапочку. Не першого терміну, запраний, зі слідами не дуже добре виведених плям крові та ліків.

Та для Романа цей одяг був дорожчий за королівську мантію. З одного боку — шлях вижити, з іншого — спосіб допомагати, рятувати там, де знищують, калічать, убивають. І це теж було важливим — почуватися причетним до порятунку, а не вбивства.

Над ранком Ольга привела його в якийсь закуток із тапчаном:

— Поспи хоть часик, с ног ведь упадешь.

У ранковому гаморі лікарні Роман почувався зайвим.

— А это что за фрукт? — від лікарки у білосніжному і накрохмаленому війнуло парфумами — забутим, давно забутим... Висока лікарська шапочка на красиво зачесаних кучерях видавалася не частиною професійного одягу, а прикрасою, символом високого становища та значущості. Шапочка пливла палатами, мов бригантина під парусом.

— Фельдшер. Закончил медшколу.

— Я...

— Закончил медшколу, я сказал! — доктор Асріанцис обірвав спробу уточнення рішуче й різко.

— Ну, пусть пока поработает, оформите, людей не хватает, — і з’ява у білому понесла свої пишні форми далі, до наступної палати. У дверях зупинилася, озирнулась, поглядом знавця оцінила спершу обличчя, потім постать Романа... Чомусь відчув себе, мов невільниця у Кафі на ринку... Вперше жінка так дивилася на нього.

Лікарі чемно подалися за високою шапочкою. Лікарка часом на хвилю зупинялася біля ліжка якогось із хворих, щось запитувала. Доктор Август відповідав стиха, майже крізь зуби. Відчувалося, що ледь стримується, аби не пояснити пані у білому, наскільки далека вона від світу медицини. Та становище підневільного раба, хай навіть геніального у своїй справі, змушувало схиляти горду голову. Знав — одного її слова досить, щоб опинитися в етапі, а потім на найдальшому з колимських «приісків». Зате доктор Медведев особливо завідувачки відділенням не празнував — і вона це відчувала. Обхід тягнувся довгим хвостом, нічого не вирішуючи, бо все вже вирішилося уночі ножем і голкою хірурга — жити чи не жити. А вижити чи ні — це вже тримала в руках пані у високій шапочці — ліки, вітаміни призначалися лише за «височайшим соізволєнієм».

— А ето кто? Что он лепечет? Немец? Понавезлі тут фашистов проклятих, а ми — лечі, кормі, ухаживай!

— Він не німець, він — австрієць, — втрутився сам того не очікуючи, з поясненнями Роман. Втрутився і завмер — так гостро зиркнув на нього доктор Август.

— Австріец? А какая разніца? Всьо равно фашист!

— він не фашист, він — студент, він не воював, — не здавався Роман, не зважаючи на стусана під бік — мовчи, дурню! — від Медведева, який добре знав характер своєї начальниці.

— А ти его знаєш? — чомусь продовжувала розпитувати начальниця, яку зацікавив уже навіть не молодий австрієць, що марив у гарячці і не міг нічого пояснити, а красень-фельдшер — високий, із хвилястим коротким їжачком та очима незвичайної краси — сірими, у віночку густих, дивно чорних для блондина вій. У цих очах іще не згасло життя і цікавість до світу. А зріст! А плечі! А манери...

— Ми разом були в етапі, — пояснив Роман і коротко переповів історію, яка навіть їм, що перейшли нутрощами най-несправедливішої з каральних систем, видавалася неймовірною за своїм безглуздям.

Херберт Кілліан після війни вчився у Відні. Як кожен студент, готувався до іспитів, як кожному студентові, бракувало одного дня. Найнапруженішої сесійної пори готуватися до іспитів заважав галас за вікном — дітлахи ганяли м’яча. Херберт не зважав — обклався книжками, читав, нотував... Раптом у вікно влетів м’яч — дзенькіт розбитого скла, рейвах на письмовому столі, перекинута чорнильниця, зіпсована книга... Не стримався, вибіг надвір, наздогнав хлопчиська, накрутив вуха, вилаяв — усе, як належить. Аж потім збагнув, що хлопчина репетує російською. Вже за кілька хвилин по студента прийшов не професор — троє в погонах. Виявилося, що хлопчисько — син майора радянських окупаційних військ. Виявилося, що пара стусанів — наруга над гідністю радянської дитини, виявилося, що, накрутивши вуха, студент завдав фізичних ушкоджень середньої важкості. І