Лицарі любові і надії - Леся Романчук

За умов суворої конспірації, залучивши обмаль надійних людей, розпочалася смертельно небезпечна праця. Кожен мав свою частку роботи, не завжди знаючи про кінцеву мету. Хлопці діставали необхідні матеріали, вибухову речовину амоніт, якою користувалися в шахтах для виробничих потреб, виготовляли з металевих заготовок кожухи гранат. Все стікалося до Караташа — він виготовляв запали-детонатори. Невдовзі кілька десятків, а потім сотень гранат були готові. Маючи зброю, можна було думати про повстання.

У нічну зміну, не привертаючи уваги, випробували свою «продукцію» в одному з віддалених, покинутих штреків. Гранати рвалися не згірш за заводські, осколки летіли, аж свистіло. Караташеві, як не пригинався, відірвало вухо шапки:

— Добре, що не моє, — жартував Володимир, — це можна пришити.

— Ну, в шахті ми можемо прийняти бій з ким завгодно. Але ж гранати нам потрібні під рукою, в бараках, щоб можна було захищатися при потребі, — розмірковував Володимир Юрків, з Дарахова на Тернопільщині.

— Не журися, я придумав, як сховати! — примружив око Караташ. — У мило. Гранати — прямокутні. Виготовлю форму — гранату всередину, зовні заллю милом. Зверху — заводський штамп, щоб усе за стандартом, — і жоден обшук не страшний!

— Та так то воно так, — розмірковував обережний Микола Головай, чорноокий красень із Богородчан на Станіславщині. — Але треба подумати, де зберігати зброю на поверхні. Треба виготовити якісь криївки в потаємному місці.

— А для цього треба залучити надійну людину. Ще хтось мусить виносити гранати з шахти і передавати до місця зберігання.

— Я над цим подумав, — насупив брову Головай. — Є у мене друг — Никанор Кухта, надійна людина, з Тернопільщини, він погодився. На нього можете покластися, як на мене.

— Гаразд, хлопці, але ж де облаштувати криївку? — розмірковував Караташ. — Місце має бути доступне в будь-яку пору доби, хто знає, коли знадобиться зброя.

— А чом би не в котельні? Вона працює цілодобово, подає тепло та гарячу воду на кухню та в лазню. Там працює один з наших хлопців, з-під Дрогобича, Петро Мельник. Я з ним побалакаю!

— Наш то він наш, але будь обережним, Володимире, — застеріг Головай Леськова.

Хлопці довго придивлялися до Мельника. Розмовляли.

— Та я, хлопці... Я все зроблю для нашої справи! — і Петро показав великий, на всі груди, тризуб, витатуюваний ще у лісі, в боївці УПА. — Я працюватиму тихо, у нічну зміну. Зроблю три криївки в різних місцях.

За якийсь час криївки були готові прийняти бойовий запас. Залишалося найскладніше — перенести гранати з шахти у житлову зону й уникнути обшуку. Довірили Никанору Кухті. І боєзапас потроху перепливав з місця виготовлення до схованки. По одній, по дві — і от уже сім гранат та дві міни у схованках.

Не дурний сказав: «Язик мій — ворог мій». Недарма одна із заповідей «Декалога» мовить: «Про справу говори не з ким можна, а з ким треба». Тризуб на всі груди не вберіг Мельника від порушення цієї заповіді. Йому забаглося слави та героїчних подвигів. А ще — залучити до організації нового члена.

На ніч бараки замикали. До ранку — жодного руху по зоні. Лише одній людині було дозволено вільно пересуватися уночі — «пожежнику», він мусив усю ніч пильно стежити, чи не розпочалася десь пожежа. Робота — не бий лежачого, тож доручили її колишньому власівцю з Полтавщини на прізвище Дейнека. Холодні північні ночі, пронизливі вітри... Чом би не зайти в котельню, чом не побалакати з цікавим чоловіком Петром про життя, про минуле, про табірні порядки. Мельникові закортіло навернути до національної ідеї українця, що збочив. Довгими ночами ділився з Дейнекою роздумами про ідеї ОУН, називав імена українських націоналістів родом зі східних областей України:

— Стільки чудових хлопців зі сходу — переконані націоналісти! Навіть тут вони не полишають вірити в українську ідею і боротися за неї! Володя Караташ — з Роздолу на Одещині, Іван Паламарчук з Одеси, Микола Круківський! Кожен може помилитися, але ж ніколи не пізно виправити помилку і довести Україні свою відданість!

— Та я всією душею! — підтримував запал Мельника Дейнека. — Та я готовий до роботи! Я їх так ненавиджу, усю цю табірну сволоту! Повбивав би! Голими руками душив би!

— Навіщо голими? У нас є зброя, — з гордістю вихвалявся Петро, забувши про всяку обережність. — Хлопці самі виготовляють. Не гірше, як на заводі! От поглянь! Бачиш? Ми не просто собі так, ми — організація!

— А що, багато в організації людей?

І Мельник називав прізвища — треба ж переконати ново-наверненого борця за волю, що справа має масовий характер, що не поодинокі фанатики, а багато людей беруть участь у спротиві режиму.

— Але ж я ніколи не був членом ОУН... — журився Дейнека. — Мене не захочуть прийняти... Ваші лише своїм довіряють. От якби вчинити щось таке... особливе! Щоб усі заговорили, щоб всі зрозуміли — я свій!

— Та воно й так видно, що свій! — перейнявся довірою Мельник.

За якийсь час у Дейнеки виникла ідея:

— Послухай, Петре, у мене є план. Як пожежник я маю доступ до всіх приміщень — і навіть до підвалів та горищ. Якби закласти вибухівку на горищі над кабінетом оперуповноваженого Прохорова...

— Отого навіженого опера? Я за те! Свята справа! — підтримав відчайдушний план Мельник.

— Підкладу вибухівку, під’єднаю дроти — і справу зроблено! Гепне «кумові» на голову стеля — та й по всьому. Головне — ніхто не здогадається. Хай знають, хай бояться! От тільки де взяти вибухівку?

— Не журися. Вибухівку знайдемо, це я беру на себе.

Забувши про те, як пильно наказував йому Леськів: «Сиди тихо, знай тільки