Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Марь Анатольна і сама відчула, що зворотного зв’язку немає. Мабуть, нечасто доводилося всесильній жінці почуватися не царицею серця чоловіка, на якого упав її владарський погляд. Тут, у цьому краю, де жінку зустрінеш хіба випадково раз на рік, та ще й таку, від якої пахне волею і літом, чоловіки не надто рахувалися з почуттями — інстинкти лежали на поверхні, і перший з них — самозбереження — кричав у вухо: «Бід неї залежить твоє життя, догоди, бо згинеш!». Роман іще не побував там, де подих смерті — просто в обличчя, тому й прислухався до подиху життя і пам’яті.

— Ну как, подаришь мне свою игрушку? Она тебе все равно не нужна! — розпочала якось грайливо Марь Анатольна.

— Я не можу. Це — подарунок... батька...

Роман не звик брехати, і виходило непереконливо. Та й слова тут важили небагато, майже нічого. Мало значення тільки бажання начальниці.

І настав той день, коли ходіння колами вичерпало терпіння, далеко не безмежне...

Роман чесно сказав — не віддам. Марь Анатольна чесно сказала — заберуть.

Не встиг ні попрощатися з Петром, ні поговорити з Хербертом — з речами на вихід і в черговий барак. Після хоч якогось тимчасового полегшення — знову нари, знову десятки облич перед очима, знову ти такий, як усі, поза захистом білого халата...

— Романе, ти?

Голос Гнатюка здався кличем янгола. Хоч якась рідна душа поруч!

— Нас тут збирають на етап. Кажуть, що за тиждень-другий відправлятимуть.

— Куди?

— А хто його знає? Колима велика. Куди зашлють, там і хлебтатимемо біду. Добре, хоч літо.

Минали тижні. Підготовка до відправки потребувала, мабуть, часу та якоїсь незрозумілої організації цього, безперечно, важливого процесу, бо чи не щодня з’являлися всілякі начальники та начальнички, розпитували про спеціальності, формували «керівну ланку». Шукали й медиків. Роман спершу не хотів зголошуватися — однаково зроблять по-своєму, хто рахуватиметься з невільником. Та Іван штурхав у плечі:

— От він фельдшер!

«Муля», фальшива звістка, надія на якісь переміни, блукала лагпунктами. «Брехня воно, звичайно, брехня, а раптом таки правда? Раптом справді почнуть звільняти, переглянуть справу?» — сподівався кожен. Тому писали біографії детально й слізно — розписували, як воювали та працювали «на благо Родіни», як щиро любили і люблять комуністичну партію та «лічно» товариша Сталіна, а що прокралися чи служили у власовській армії — так то лихий поплутав, злі люди намовили, вороги оббрехали.

Писав автобіографію й Петро. Скупо. Лише те, що й без того було в його справі. «Я, Петро Кекіш, народився на Тернопільщині, вчився у Бережанській гімназії. Був заарештований...»

І нічого, жодного слова про боротьбу, про те, як воно було насправді.

Ламали голову над власним життєписом усі.

— Петре, ти що там пишеш? — зазирав через плече Борис Мірус. — Що, оце все?

— А навіщо більше? Вистачить. Вони ж до кожного слова можуть причепитися, хіба не знаєш?

Борис, перейшовши допити, звісно, знав, як важливо не написати зайвого.

— Короткувата біографія виходить, куценька, — журився молодий актор. — Вчився — не довчився, працював — не допрацював. Гамлета не зіграв...

— Ще зіграєш. Ти краще так напиши: «Звільнений. Реабілітований. Повернувся до свого театру. Народний артист України».

— Ну, чого так слабко! Як народний — то вже Союзу! — підпрягся жартувати Ігор Олещук

— А коли я стану народним, то союзу не буде, — цілком серйозно зауважив Борис. — Буде тільки наша Україна.

— Ех, дожити б, Борисе! — очі Володимира Романчука, невтомного оптиміста, горіли надією. — Уявляєш, гастролі Львівського театру імені Заньковецької у Тернополі, і ти на сцені... А після вистави — до мене в гості, посидимо, згадаємо колишнє, поспіваємо, пожартуємо, дружина вареників наварить, пирогів напече...

— Тю, да разве ти женатий, Валодя? — обізвався з кутка Пузіков.

— Ще ні, але оженюся, щойно вийду на волю!

— Да ґдє ана, воля-то? — схлипнув Пузіков. — Нєтуті, нєтуті волюшкі...

— Ото розмріявся, хлопче... — зітхнув Петро. — Дожити б хоч до звільнення. Чи до завтра. Що ж це вони з тими біографіями затіяли, цікаво?

— Ей ви там, пішітє скореє! — била нетерплячка молодого лейтенантика, якому було доручено позбирати оті біографії.

Б іншій зоні, на сьомій шахті, над такими ж біографіями ламали голови інші хлопці, які не знали один одного, та робили спільну справу, об’єднані невидимою рукою Михайла Сороки, — Володимир Караташ, Микола Головай, Володимир Юрків. Біографії виходили короткими. До того ж, узявшись за смертельно небезпечну справу, хлопці мало сподівалися на продовження — наступними рядками могло бути: «Розстріляний за створення антирадянської повстанської групи українських націоналістів у таборі».

Хлопці задумали неможливе — виготовляти зброю, щоб готувати збройне повстання і боронитися у випадку спроби знищення в’язнів.

— Автомати чи пістолети нам виготовити не вдасться, про це годі й думати, потрібні тонкі інструменти, — розмірковував Володимир Караташ. — Але гранати, міни — цілком можливо.

— А кинувши гранату у бік охорони, отримаємо їхні автомати, — підтримав ідею товариша Володимир Леськів. — А тоді вже можна воювати! Захопимо табір і...

Виробнича система таборів не лише змушувала в’язнів працювати, випиваючи з них усі життєві сили, а й перетворювала талановитих, вправних, готових до всякої справи хлопців на справжніх майстрів «на всі руки». За кілька років в’язень змінював кілька робочих місць, інколи опановував нову для себе професію. Позбавлений найнеобхіднішого, зека совітської тюрми мусив давати собі раду — і вчився виготовляти з підручних матеріалів потрібне для життя — голку з риб’ячої кістки, ножа-заточку зі звичайної ложки,