Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Потроху забрали усіх — не так з достеменної підозри, як за принципом: «Скажи мені, хто твій друг». Ниточка за ниточкою розмотався увесь клубок.

Узяли майже всіх. І двох німців, що виносили листівки, також. Не тому, що хтось зрадив — просто вони єдині мали можливість виходити з шахти без обшуку.

У слідчій тюрмі тримали недовго — з дванадцяти заарештованих чотирьох — Івана Паламарчука, Костянтина Лісового, Артура Звейнікса та Ярослава Мартинця засудили до розстрілу. І розстріляли 16 грудня 1952 року.

Інші в’язні отримали нові терміни — по 25 років.

З камери смертників Іван Паламарчук відстукав тюремним телеграфом свого останнього вірша:

За бараками в тундрі смеркає,

Пада з неба пуржиста мука,

Тихий вечір з-під даху сота.є

Золотистая нить павучка..

Обірветься тонка павутина

— Зникнуть зорі з небес голубих.

Чи згада.єш мене, Україно,

У ті дні, що бажав я тобі?

У ті дні, коли всі будуть вдома

На честь волі спра.вляти бенкет,

Чи згада.єш колись — невідомо,

Як співав невідомий поет?

Ой, чому я згадав про це, нене,

Ой, чого так пече в голові?

Простягнув чорний вечір до мене

Сині руки в червоній крові.

Обривається боляче рима,

Ніч земна застеляє кра.су...

Смерть слідкує за мною очима,

Підіймаючи гостру косу.

Ой, як хочеться, Боже мій, жити!

Ой, як хочеться бачити знов

Як цвіте, як хвилюється жито,

Як шумить верховіття дібров!

Ой, як хочеться бачить весною

Неосяжних степів синю даль!

Але смерть вже стоїть на.ді мною,

Підіймаючи чорну вуаль.

У вікно стука чорна могила,

Чути регіт крізь плач і виття.

Ой, вернись, ой вернись, моя сило,

Щоб боротись за радість життя!

До того, що доля в’язня залежить не від нього, а від волі сліпого випадку, примхи будь-кого, хто має хоч крихту влади в цій обителі бід, Роман уже звик. Почувався крупинкою в людській каші, яку ложка випадку та примхи вимішує, кидаючи без огляду на доцільність куди заманеться.

Бантажівка з напівживими, що вивозила постріляних та покалічених із сьомої зони, вантажилася стогоном, а до шпиталю привезла тишу. Кров, що стікала крізь шпари у бортах, встигла загуснути.

— Ну, чего сидіш? Помогай вигружать жмуров!

Роман узявся до роботи разом із охороною.

З мертвими не розводили церемоній — кидали, мов лантухи. Та що з мертвими, із живими також. Враз один з «лантухів» застогнав. Роман кинувся — ану, вдасться вирятувати?

— Да брось ти ету падаль, чего руки марать! — визвірився солдат. — До вечера сдохнет.

— Покинь мене, друже, покинь, — обізвався українською хлопчина, зовсім іще молодий, мабуть, Романів ровесник. Кров залила обличчя, Роман лише з голосу упізнав:

— Петре, ти?

— Я, Ромку... Покинь, не тягни мене нікуди, хай краще отут помру, смерть краще, ніж отаке життя...

— Я тобі помру! І не сподівайся! Рана у тебе не страшна, хоч крові багато, якась велика судина пошкоджена... Тримайся за мене, вставай...

Петро Січко, знайомий ще з етапу, здавався ріднішим за брата. Як же воно — дати пропасти земляку? Чим далі від рідного краю, тим ширшим ставало поняття «земляк». Якщо в Прикарпатську рахувалося — з нашої вулиці чи ні, то в тюрмі — як прикарпатський — то наш. На етапі — із заходу — значить, свій. А тут, у зоні, кожен, хто сказав слово українською, був рідним братом.

— Ти, Петре, дурного не думай, зараз обробимо рану, полежиш трохи — і мине.

— Я знаю...

— Що знаєш? — не розчув тихого від слабкості голосу Роман.

— Знаю, що виживу.

— Звідки? — Роман питав не так із цікавості, як просто для того, щоб підтримати хлопця на дусі, не дозволити впасти у розпач, від якого до справжньої смерті один лише крок.

— Я все знаю. Бачу... Знаю, що й ти виживеш. Тяжко буде, але ти виживеш і повернешся.

— Дякую, друже, — Роман брав до уваги не так зміст слів, як дружній тон. Важливо було чути, що хтось висловлює віру в те, що ти житимеш. Хай це просто слова, хай з добром мовлені, та ще один вузлик, що прив’язує до життя.

Дотягнув Петра до шпитального ліжка.

— Ну, тримайся, Петре. Я навідаюся, якщо не заженуть кудись...

— Стривай, Романе... Ти мені не віриш... — голос Петра зривався, втрата крові давалася взнаки. — Послухай, я ж не просто так сказав, що ти виживеш... Я — бачу... Бачу, розумієш? Я — видющий. Ти виживеш, повернешся додому. І дівчину свою зустрінеш. Тут, на Колимі... її звуть... Оля... ні, не Оля... Оксана... ні, не... Олеся?

— Орися... Орисею звуть мою дівчину... — Роман глянув на Петра зовсім іншими очима. Звідки він знає? Таємниця Ориси-ного імені оберігалася серцем — нікому не вільно було знати. Хіба Степан міг необережно поділитися чужою таємницею?

— Ти зустрінеш її тут...

Петрова голова упала на подушку знесилено.

— Ей ви там, нєчєво болтать! ПамаГі!

І Роман мусив бігти, допомагав переносити поранених.

Щось розповідав хірургу про