Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Андрій спершу знітився — справді, він скоріш уявляв собі й волосся, й очі, ніж достеменно знав про колір та інші якості, що потребують для вивчення іще й дотику. Та швидко опанував собою:
— А я крізь хустку бачу. І крізь віддаль, і крізь стіни! От зараз, наприклад, моя Катруся лежить, кулачок під щокою, і думає про мене. І чекає мого наступного листа. А лист уже в умовному місці! Лежить і чекає ранку!
— Правильно, Андрісе, саме так! — підтримав його Артур, називаючи трохи на свій кшталт. — Це називається телепатією! Я теж завжди знаю, про що думає моя дружина. І вона знає. От минулого разу, пригадуєш, Іване, я скаржився, що мерзнуть ноги. Що надіслали мені в посилці вже через тиждень? Теплі вовняні шкарпетки!
— Подумаєш, важко здогадатися, що на півночі в людини мерзнуть ноги! — не здавався прагматичний Кость, який не вірив у можливість таких контактів — на віддалі.
— Гаразд, нехай! — погодився напрочуд тактовний, ввічливий, здатний поступитися другові в усьому латиш. — А чим ти поясниш, що Лія вислала мені п’ять пачок «Біломору» саме тоді, коли вкрай треба було дати «на лапу» нарядчику, щоб... — Артур озирнувся — в бараку, де повно чужих вух, не можна було говорити про всі їхні таємниці, а «на лапу» стосувалося таємної справи — виготовлення листівок. — А вона ж знає, що я не палю! Телепатія, друже, тільки телепатія!
— Теле... тьху, дурниці якісь! Нематеріалістичний підхід, ненауковий! — впирався Кость.
— От саме й науковий! Ми ще вдома, у нашій милій, тихій, затишній Ризі, — зітхнув, поринувши у спогади, Звейнікс, — над цим працювали — намагалися відчути, зрозуміти думки одне одного. І нам вдавалося. Майже завжди. Коли у Лії почалися пологи, я саме був на роботі. Але я фізично відчув її біль і побіг додому! Чим це пояснити? А коли мене заарештували, просто в кабінеті, Лія теж відчула і побігла до мене на роботу. Я ще встиг її побачити з вікна машини, рукою махнув... Що це, по-вашому? Саме так, телепатія — от наука майбутнього! От вийду, напишу про це! Кореспонденція думки — от як це називатиметься.
Бін справді серйозно займався можливостями передачі думки на віддалі, відомий латиський юрист та письменник, Артур Звейнікс, і не полишав свої дослідження навіть тут, у зоні. Мабуть, за умов повної ізоляції лиш телепатія дозволяла поєднатися душею з рідними, з милою серцю Латвією, зі старовинною Ригою. Після призначення на посаду генерала Дерев’янка листування стало чомусь дуже важким — дозволялося писати лише два листи на рік — тільки найближчим родичам, та й ті листи часто не знаходили адресатів, губилися. Жодного в тому дива — адже кожен лист, що мав вийти за межі табору, підлягав цензурі. На «непильну» роботу цензорів офіцери зазвичай влаштовували своїх дружин. А чи хотілося напахченій пані своїми наманікюреними пальчиками гортати повні чужого болю сторінки, читати, щоб викреслити недо-зволене, і тільки після цього знову заклеїти листа і відправити адресату? Чи не легше одразу викинути чийсь біль, сльози, надію, крик «Я живий, мамо!», у смітник? А вдома чекають, сподіваються. Звісно, телепатія — надійніший засіб зв’язку, ніж табірна пошта.
— А в майбутнє ваша телепатія не допоможе зазирнути? — спробував помріяти романтичний, як і кожен поет, Паламарчук. — От би побачити нашу землю років отак через п’ятдесят! Рідну Одесу...
— А чому ж ні? От зараз спробую... — Звейнікс заплющив очі. Минула хвилина, друга... — Бачу. Бачу нашу Ригу через п’ятдесят років. Чую мову... Тільки латиську, тільки латиську, російську — зрідка... І прапор над ратушею — наш, дві червоні смуги і посередині — біла! Не може бути... Бачу Лію... Посивіла моя голубка, але яка ж досі гарна... Біля неї — доросла жінка... Дуже схожа на мене...
— А ти сам де?
— А я... Мене чомусь немає...
— Ну, мало що там, може, по хліб до крамниці пішов! — поспішив розігнати зморшки на чолі друга Кость. — Чи на футбол!
— Ну, на футбол — це у нас ти, Костю, ти у нас відомий футболіст. А я... я, мабуть, справді пішов до крамниці, — зітхнув Артур.
— Ну, гаразд, побачив ти свою Ригу! А наша Одеса? Україна? — нетерпеливився Костянтин Лісовий, якому до вподоби припала оця уявна подорож у майбутнє.
— Україна... Київ... Над Києвом прапор — синє із жовтим, хлопці, немає червоного!
— Невже наш? — не повірили хлопці.
— Ваш. І над Одесою також синьо-жовтий. І мова...
— Українська, звісно, якщо наш прапор? — втягнувся у гру, включивши уяву, Іван Паламарчук, завзятий патріот свого міста.
— Ні... мова — російська... тільки російська... не чую української...
— Та щось ти не те говориш, Артуре! В Ризі — латиська, а в незалежній Україні — російська? Не може такого бути! Вигадуєш...
— Це не я... Це — телепатія, я так побачив... відчув... — виправдовувався Артур. — І ще... У вашій майбутній незалежній Україні, в незалежній Одесі ніхто не повірить, що ви, одесити Іван Паламарчук та Костянтин Лісовий, боролися за волю України, за українську державу, за мову... Скажуть, що Одеса споконвіку — російське місто, що українців тут ніколи не було, тут завжди розмовляли російською та ідіш, що бандерівці — це лише на заході, це у них там — мова, а в Одесі-мамі — язик і такі трохи івриту. А Мішка-Япончик, злодійка Сонька-Золотая Ручка та інші бандити їм рідніші за поета Івана Паламарчука та художника Костянтина Лісового.
— Ой, Артуре, щось не те ти побачив у майбутньому! — майже розсердився Паламарчук. — Не задля того ми тут приймаємо смертні муки, щоб наші діти російською на Привозі белькотіли! Якусь таку песимістичну картину малюєш, що хоч плюнь! Ні, ненауковий метод твоя телепатія! Нічого, ми їм
