Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Пiдкопатися пiд церкву було, мабуть, зовсiм не важко: пiдлога її трималась на дерев’яних стояках, якi зовнi, попiд стiнами, аж до землi, були оббитi дошками й приваленi камiнням; поодкидати камiння й пробити поточенi, гнилi дошки було справою кiлькох хвилин; навколо великого пролому в стiнi валялися трiски й камiння.

— Забивай пролом! — закричав гучним голосом диякон; червоне обличчя його було страшне в цю хвилину, нiздрi широко роздувалися, голубi очi здавалися бiлими од гнiву, який душив його. Руде волосся стояло круг голови вогненним ореолом. — Забивай пролом! — кричав вiн, розмахуючи своєю страшною довбнею. — А ви не допускайте ляхiв до дверей; якщо вони вiдняли в нас церкву, то не дiстанеться ж вона їм! Несiть сюди вогню, хмизу, соломи! Нехай горить, як остатня наша свiчка господу богу!

— Вогню! Вогню! Не вiддамо їм церкви! — пiдхопили всi. Багато хто кинувся в сусiднi хати. Жовнiри помчали їм навперейми. Натовп змiшався, однi побiгли допомагати товаришам, другi до обложених дверей, третi до пiдкопу. Звiдусiль почулися крики:

— Ляхи перемагають! На допомогу! Рятуйте!

I серед цих тривожних вигукiв вирiзнялися радiснi викрики ляхiв.

Коли несподiвано через увесь майдан прокотився страшний крик:

— Гайдамаки!

На мить усi зупинилися — i нападники, i обложенi, пильно оглядаючись навколо.

Широкою вулицею села, що виходила просто на майдан, мчало щодуху чоловiк п’ятдесят озброєних вершникiв; конi летiли з такою швидкiстю, що копита їхнi ледь торкалися землi, довгi гриви маяли на вiтрi. Поприпадавши до кiнських ший, вершники, здавалось, зрослися з ними; грiзнi покрики їхнi стрясали повiтря. Мов чорна хмара, мчали вони, наганяючи на всiх жах.

Коли Голембицький побачив гайдамакiв, обличчя його вкрилося смертельною блiдiстю, очi зупинилися, нижня iуба одвисла.

— Бери, пане, пiд свою руку загiн, а я поїду по пiдмогу, — насилу промимрив вiн до Гонти й, давши коневi остроги, полетiв стрiлою в протилежний бiк.

Гдишицький i Мокрицький вмить скочили на коня, що стояв поблизу, й помчали за ним. Усi жовнiри, якi були на майданi, кинулися хто куди.

— Гайдамаки! — радiсно закричав диякон, потрясаючи довбнею й кидаючись уперед. — За мною ж, панове, тепер уже цi мосцьпани не втечуть од нас! Ловiть перш за все отих ксьондзiв на кобилi.

Захоплений крик прокотився по натовпу, всi кинулись за дияконом; та ляхiв уже було мало на майданi. Лишилися на мiсцi тiльки пораненi, та Гонта стояв посеред майдану з радiсним, трiумфуючим обличчям.

За мить увесь майдан заповнили гайдамаки; селяни оточили їх гамiрливим натовпом.

— А де ж ляхи? Кинулися врозтiч? — спитав передовий гайдамака, отаман Неживий, осаджуючи вкритого милом вороного коня.

— Далеко не втекли, пане отамане, — вiдповiв диякон, виростаючи перед отаманом.

— Летiть же, хлопцi, доганяйте тхорiв та винишпорте все навколо. I тут чи не знайдеться хто! — скомандував Неживий.

— Є, лишився в церквi ксьондз та десяткiв зо два ляшкiв, — вiдповiв диякон.

— Попались мишi! Тягнiть їх сюди та паль, вогню, лози наготуйте!

— А тут ще один, мабуть, iз значних, — почулося за спиною отамана, i двоє гайдамакiв пiдвели до нього Гонту.

— Попався, ляшку? — зустрiв його отаман зловтiшною посмiшкою. — Ну, тепер же ти менi даси вiдповiдь за всiх.

— Не лях я, а православний козак, сотник уманської надвiрної команди Iван Гонта, а тому менi нема за кого вiдповiдати, — промовив твердо й упевнено Гонта.

— Га, Гонта? Чули, чули — преславне iм’я! — вигукнув iз саркастичним реготом Неживий. — Православний козак i служить сотником надвiрної команди в пана католика, щоб допомагати йому ловити й мучити своїх же братiв, останнiх захисникiв цих нещасних людей?! Такi пси гiршi за проклятих ляхiв та унiатiв, i немає їм гiдної кари на землi!

Обличчя отамана густо почервонiло, очi налилися кров’ю.

— Гей, лози, вогню й паль сюди! — гукнув вiн, пiдводячись у сiдлi. — Ух, i справимо ж бенкет! Вiдплатимо їм за всiх i за все!..

Слова отамана вразили Гонту, мов грiм. Коли вiн почув, що наближаються гайдамаки, йому й на думку не спало тiкати, навпаки, звiстка про їхню появу сповнила його серце радiстю, бо вiн знав, що гайдамаки нiколи не чiпають своїх i завжди подають допомогу братам. Не раз йому доводилось зустрiчатися з ними, i багато було в нього серед них приятелiв i знайомих, i нараз — такий несподiваний кiнець! Усе це так вразило Гонту, що вiн навiть нiчого не вiдповiв отамановi. Та й що вiн мiг вiдповiсти? Виправдуватись? Нiхто б не повiрив йому! Просити пощади — нiхто б не змилосердився! Тiкати, — але тепер уже й польова миша не втекла б з майдану, та й власна гордiсть не дозволила б йому це вчинити. Зоставалося скоритися своїй долi й прийняти смерть, яка заскочила його так зненацька i так безглуздо.

— Ну що ж, катуй i свого, — промовив вiн нарештi, гордо кидаючи на Неживого сповнений зневаги погляд. — Досi ми знали, що гайдамаки служать оборонi православних од ненависних ляхiв; а тепер знатимем, що гайдамаки, як розбiйники, катують кожного, хто попадеться, хоч i свого!

— Свогої — злобно перебив його Неживий. — Ха-ха-ха! Оце так свiй! Од таких своїх ще гiрше трiщить наша шкiра!

— Ти можеш катувать мене, бо я тепер у твоїй владi, а ганьбити не смiй, — вiдповiв Гонта похмуро, i в очах його блиснув недобрий вогник. — Ще од моєї руки не трiщала нiчия шкiра: я фундатор святої церкви й оборонець благочестя!

— Га, оборонець! А до панiв у надвiрну мiлiцiю ти чого пiшов? Щоб обороняти благочестя наше?

— Я служу в князя у мiськiй мiлiцiї як оборонець Уманi, не бiльше!

— Ха-ха-ха! Спiвай пiснi кому хочеш, а