Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Убий, але служити за твоєю римською вигадкою не буду! При цих словах очi Гдишицького лиховiсне блиснули.

— Собака! — люто закричав вiн i кинувся на священика.

— Давай ключi вiд церкви! Ти тут бiльше не пiп!

— Зв’яжiть його, з ним ми розправимося по-свойому! — крикнув Мокрицький жовнiрам.

Тi миттю виконали його наказ.

— Ось ваш ксьондз, — сказав вiн, звертаючись до селян. — Пан Вишницький; я благословив його й видав йому абсолюцiю, а пан колятор i патрон вашої церкви хорунжий Голембицький видав йому презент; слухайтеся ж вашого ксьондза i корiться йому. Вiн одслужить вам зараз мшу, i вiд сьогоднi церква ваша переходить в унiю. Де ключi? — обернувся Мокрицький до священика.

— Не дам ключiв i не пущу в храм унiата. Найяснiший круль дозволив нам держати в себе благочестя, й ти не смiєш ламати його привiлей, — твердо промовив священик.

Та слово «круль» викликало вибух дикої лютi в ксьондзiв i жовнiрiв.

— Що? Круль видав тобi привiлей? — закричав Мокрицький, вискакуючи з екiпажа. — Та якщо круль видав вам такi привiлеї, то йому за це…

— Де ж ключi? Кажи! — знову крикнув вiн.

— Не скажу! — спокiйно вiдповiв священик, i обличчя його спалахнуло такою непохитною рiшучiстю, що Мокрицький посинiв од шаленства.

— Не скажеш, не скажеш? — заверещав вiн, тупаючи ногами й бризкаючи слиною. — Постривай же, не так ти в мене заговориш! Гей, панове, всипте йому сто бар-бар!

При цих словах натовп сколихнувся, над ним сплеснув крик жаху.

— На бога! Зглянься, пане! — почувся один загальний вигук. Жовнiри пiдхопили священика пiд руки й поволокли його по землi; але в цей час пролунав розпачливий зойк, натовп розступився i на майдан вибiгла гарна молода жiнка.

— Матушка! Матушка! — почулося звiдусiль. Побачивши, що жовнiри тягнуть її чоловiка, матушка кинулась їм навперейми i, вчепившись одному з них у руку, почала з зусиллям виривати його.

— Пустiть, на бога! Рятуйте! Пане офiцiале, згляньтеся! Порятуйте! — кричала вона, задихаючись.

— Одтягнiть геть вiдьму! — крикнув Гдишицький, звертаючись до жовнiрiв.

— Хе-хе! Ось я тебе порятую й помилую, красуне! — вигукнув один iз жовнiрiв i, зiскочивши з коня, пiдбiг до дружини священика, обхопив її за стан рукою, перекинув собi через плече й потяг набiк.

Вiн зробив це так швидко, що жiнка не встигла опам’ятатися, як опинилася в його мiцних руках.

— Пусти, собако, жiнку! — заревiв, як дикий звiр, диякон, розпихаючи юрбу, i кинувся на жовнiра.

Петро хотiв був кинутись за ним, та натовп, розступившись, одштовхнув його у другий бiк. Коли ж вiн виїхав з нього, то мiж дияконом i жовнiром кипiла справжня боротьба, але жiнки вже не було: скориставшись несподiваним нападом, вона вислизнула й зникла в натовпi. Жовнiри, якi тягли священика, зупинилися, чекаючи кiнця цього єдиноборства.

У вулицях, за майданом, почулися знову жiночi крики й зойки…

— Чого ж ви стали? — закричали Мокрицький i Гдишицький. — Тягнiть його!

— Прощай, жiнко! Прощайте, дiти! Стiйте мiцно! — крикнув батюшка. Ми пропускаємо подальшу сцену дикої розправи над священиком, старим титарем i над двома десятками парафiян. Жертви мовчали… Нi крику, нi стогону не вирвалося з їхнiх уст. У натовпi, що юрмився навколо церкви i досi стояв мовчки, понуро, починало закипати глухе хвилювання. Учорашнiй жебрак на дерев’янцi стояв тепер перед юрбою на двох здорових ногах i про щось палко кричав, вимахуючи милицею i показуючи нею на жовнiрiв та ксьондзiв; недалеко вiд нього Петро помiтив вогненну чуприну диякона i його волохатий закривавлений кулак, що високо пiдiймався над юрбою. Єдиноборця вже з ним не було: вiн лежав пiд ногами юрби, весь облiплений темно-червоною багнюкою…

Петро вдарив коня пiд боки ногами й хотiв був кинутися до диякона, але натовп вiдтiснив його так, що йому треба було проскакати через майдан, оточений жовнiрами.

— Гайдамаки! — блискавкою майнула думка в Петра. Вiн повернув коня й помчав стрiлою по безлюдних вулицях села.

За загальним галасом не можна було розiбрати, що кричали диякон i жебрак на дерев’янцi, але глухе ремство, що знялося в натовпi, почало швидко зростати й перетворюватись на грiзний рев. То там, то там, як сплески пiни в бурхливому морi, почали пiдiйматися стиснутi кулаки, палицi… Гнiвнi крики виривалися з загального гомону, здавалося, бракувало тiльки одного слова, однiєї iскри, щоб натовп цей люто кинувся на мучителiв.

Нараз десь iззаду пролунав крик:

— Пан, пан їде!

Над натовпом одразу запанувала тиша, та лиховiсна тиша, яка завжди буває перед страшною бурею… Навiть екзекутори припинили тортури. Усi повернулися в той бiк, звiдки почувся крик, i застигли в нiмому чеканнi. До майдану наближався на вороному конi в пишному убраннi вершник — хорунжий Голембицький, наречений дочки лисянського губернатора. Поява цього нахабного, жорстокого шляхтича не могла обiцяти нiчого доброго. Поруч iз шляхтичем їхав Гонта.

Обличчя його було непроникне, здавалося, нiхто не змiг би розпiзнати, що ховається за цими насупленими бровами, за цим стиснутим ротом, в цих темних, потуплених очах. За паном i Гонтою йшло кiлька челядникiв. Жовнiри миттю розступилися перед вельможним паном. Побачивши видовище, яке вiдкрилося перед ними, Гонта здригнув i вiдсахнувся. На якусь хвилину вiн утратив самовладання; обличчя його густо почервонiло, темнi очi блиснули страшним гнiвом, але то була тiльки одна мить — i знову обличчя Гонти набуло замкненого, непроникного виразу.

Шляхтича ж картина катування, навпаки, дуже потiшила. Вiн окинув увесь майдан задоволеним поглядом, i на обличчi його заграла весела посмiшка. Привiтавшись iз Гдишицьким, шляхтич промовив, презирливо мружачи очi:

— Що, навчаєте?

— Так, проше пана, маленька дисциплiна: лайдаки були надумали бунт учинити.

— Бунт?! — шляхтич нахмурився,