Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Не одчинимо! — почувся у вiдповiдь Голембицькому гучний голос диякона. — Не одчинимо й на унiю не присягнемо нiколи!

— Цо? — почервонiв шляхтич. — Та я вас закатую всiх. Але голос його перекрив вибух шаленого обурення натовпу.

— А, так ось ви як! — заревiв шляхтич, вихоплюючи шаблю. — На палю їх! Бийте всiх, i жiнок, i дiтейi

Жовнiри кинулися вперед. Почулися пострiли, крики, прокляття, зойки… Зав’язалася одчайдушна боротьба…

У маленьку церкву вели двоє дверей: однi, посерединi, призначалися для входу парафiян; другi, невеликi, боковi, одчинялися, власне, для батюшки й церковного причту.

На цi два пункти й спрямували всi свої сили нападники. Хоч кiлькiсть селян i перевищувала в кiлька разiв число жовнiрiв, та зате тiльки в дуже небагатьох iз них були шаблi й пiстолi, бiльшiсть же не мала нiякої зброї, крiм палиць, кiс та сокир. Жiнки з праниками, дiти з ожогами2 кидалися на жовнiрiв; однак напад їхнiй не завдавав великої шкоди кiнним жовнiрам; вони виривали з натовпу дiтей, пiдколювали їх списами, пiдкидали в повiтрi, топтали кiньми, волочили жiнок за коси по землi… Але все це тiльки посилювало озлобленiсть юрби. Мов розлюченi левицi, кидалися жiнки просто пiд копита коней, впивалися зубами їм у шиї, стягали вершникiв i, поваливши їх на землю, добивали важкими праниками, камiнням i всiм, що потрапляло пiд руку, дiти допомагали їм.

— Рубайте їх, панове! Не бiйтеся! За мною! — командував диякон, розмахуючи важкою довбнею i завдаючи нею смертельних ударiв ляхам.

— Не довго вже їм глумитися над нами! Скоро почепимо їх усiх на гiлляки в лiсi! Так, жiнки, так, за мною! Ще, ще натиснiть, i ми проженемо це падло!

На других дверях керував обороною вчорашнiй жебрак на дерев’янцi; товаришi його старанно допомагали йому в цьому.

Запаленi їхнiм прикладом, селяни героїчно вiдбивалися од нападу.

— Кусаються, собаки! — прошипiв шляхтич. — Постривайте ж! Нехай скаче хто-небудь негайно в замок, щоб з’явилася сюди вся моя команда i вся челядь!

Потiм вiн пiд’їхав до священика, який лежав на землi, й почав допитуватися, де той сховав церковний скарб. Коли ж священик сказав, що в нього немає нiякого церковного майна, Голембицький звелiв пекти його вогнем.

Челядники пiдняли панотця, вiн зiбрав останнi сили й з простягнутими до натовпу руками крикнув на весь голос:

— Братiє, не пiддавайтесь, Христос, розп’ятий за нас, — благословення ваше!

— Смерть ляхам! Рятуймо панотця! Не допустимо до кари! — пролунали кругом голоснi крики.

Частина натовпу кинулась боронити священика; зав’язалася боротьба з челяддю.

За допомогою Гдишицького й самого Голембицького селян через хвилину вiдбили, багато хто з них упав з розчерепленою головою; ляхи почали брати гору.

Але селяни вiдчайдушне оборонялися.

Голембицький почав уже втрачати терпець.

— Пся крев! Огризаються! — шипiв вiн, кусаючи вiд досади губи.

— Та ми їх заспокоїмо за пiвгодини! — сказав зi зловiсною посмiшкою Гди-шицький. — На двоє слiв, пане!

Голембицький од’їхав убiк i нахилився до Гдишицького. Той почав нашiптувати йому щось на вухо, i в мiру того, як нашiптував Гдишицький, обличчя Голембицького розквiтало посмiшкою.

— Досконало! — вигукнув вiн. — Хитро й забавно! Присягаюся, з пана протопопа мiг би вийти чудовий вояка! Ха-ха-хаї От розсатанiє бидло! Пан офiцiал згоден?

— О, звичайної Я зараз доповiм його милостi. Гдишицький пiдiйшов до Мокрицького й почав йому щось тихо говорити. Його слова викликали в Мокрицького задоволення так само, як i в Голембицького.

— Пречудове, — засмiявся вiн. — Присягаюся перуном, це буде цiкаве видовище!

— В такому разi поспiшаймо, панове!

— Ми з паном протопопом пiдемо в атаку, а пан офiцiал усе зробить сам.

— О, нехай пан хорунжий не турбується!

— До зброї ж, панове! — гукнув iз смiхом Голембицький i, в супроводi юрби своїх челядникiв, кинувся на головний вхiд церкви. А Гдишицький з десятком жовнiрiв, якi ждали наказу, подався до бiчних дверей.

Нападники, пiдбадьоренi тим, що прибуло пiдкрiплення, накинулись на селян з новою силою; але цей натиск тiльки посилив завзяття селян, якi обороняли свою убогу церкву.

Зав’язалась шалена боротьба.

Не зважаючи нi на шаблi, нi на списи, жiнки кидалися на жовнiрiв i, пронизанi списами, падали тут же пiд копита коней.

Хоч вони були цiлком безоружнi, вiдчай робив їх страшними; дiти не вiдставали од матерiв; старшi кидалися на нападникiв, меншi з лементом чiплялися за їхнi руки.

Жебраки й диякон запалювали юрбу. Уже на обличчi диякона красувалося кiлька кривавих рубцiв, але вiн не помiчав нiчого й люто кидався то в той, то в другий бiк, махаючи важкою довбнею, i скрiзь, де вiн з’являвся, закипала ще запеклiша боротьба.

Але й жовнiри не вiдступали. Через те, що сталевий шолом, кольчуга й гарячий кiнь робили Голембицького майже недосяжним для ударiв селян, вiн з шаленою люттю нападав на безоружних, топчучи жiнок i дiтей, врiзуючись шаблею в натовп.

Гдишицький не вiдставав вiд нього. Боротьба тривала з рiвними шансами для обох сторiн. Крики, зойки, прокльони, iржання коней, брязкiт шабель — все це змiшувалось в якомусь оглушливому гвалтi.

У цьому пекельному вирi, що клекотiв навколо церкви, нiхто з селян не помiтив, що молодий ксьондз, привезений офiцiалом, в супроводi десятка челядникiв Голембицького зник з майдану.

Боротьба тривала… Коли нараз у юрбi селян пронiсся сповнений жаху крик:

— Вдерлись до церкви! Служать!

Цей крик викликав збентеження серед селян.

— Звiдки? Як?! — пролунали розпачливi вигуки.

— Пiдкопались i влiзли! — кричали крайнi.

— Що робити? Рятуйте!

— Собаки! — заревiв диякон, кидаючись iз своєю довбнею до пiдкопу. Частина людей, якi охороняли головний вхiд