Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Гайдамаки скрутили Гонтi за спиною руки й одтягли його набiк. Петро, стоячи за кiлька крокiв вiд Неживого, чув цю розмову; щось вабило його серце до Гонти, а тому страшна i, як йому здавалося, несправедлива ухвала отамана вразила й дуже засмутила його. Не знаючи, як i чим допомогти козаковi, Петро безпорадно озирався навколо, коли нараз перед ним виросла велетенська постать диякона.

— Здоров, пане-брате! — промовив вiн, плеснувши Петра закривавленою рукою. — Це ти привiв наших?

— Я!

— Оце добре! Коли б не вони, то ми б телiпалися вже тут на мотузках! I як у такому пеклi ти вчасно згадав про це? Ех, брате, i чого тобi потiти за плугом? До нас би йшов! Був би з тебе добрий козак!

Петро зашарiвся.

— Їй-богу, плюнь на все! Де наше не пропадало! — провадив далi диякон. — Що, згода?

— Про це потiм, — ухильно вiдповiв Петро. — А ти вже чув: пан отаман звелiв зв’язати Гонту й намiряється закатувати його?!

— Так йому, собацi, й треба!

— Що ти! — перебив його Петро. — Та вiн же наш!

— Ге, наш! Знаємо ми таких наших! — Диякон махнув рукою й пiшов далi. Тим часом гайдамаки й селяни швидко виконували наказ Неживого: церкву оточили подвiйним рядом сторожi, iз закиданої ями витягли священика, який уже ледве подавав ознаки життя, й однесли в одну з сусiднiх хат. Нещасних селян, засiчених катами, попiдводили, й тих, котрi ще були живi, однесли набiк, де їх заходилися приводити до пам’ятi; мертвих же, — а їх була бiльшiсть, — поклали на церковному цвинтарi. Очистивши майдан, гайдамаки взялися до роботи. Забили в землю цiлий ряд гострих паль, розпалили кiлька вогнищ, поставили шибеницю.

I ще не встигли вони скiнчити свої приготування, як почали повертатися тi, що кинулися наздоганяти жовнiрiв. Незабаром на майданi зiбралася сила людей.

— Ну що, хлопцi, всiх переловили? — спитав їх Неживий.

— Нi, батьку! — вiдповiли ватажки кiлькох загонiв, якi вiдрядженi були в рiзнi напрямки. — Багатьох пiймали, а багато й повтiкало.

— Ну, а ксьондзи i пан?

— Саме їх i не впiймали, десь поховалися. Винишпорили скрiзь!

— Ех ви! — Неживий махнув рукою. — Не гайдамачити вам, а пiр’я дерти в запiчку. З-пiд самого носа тiкали, гаспиди, а ви й не догнали! Самих би вас повiшати отут перед добрими людьми!

Мовчки стояли вони похнюпившись i слухали грiзнi слова отамана, коли раптом у заднiх рядах гайдамакiв, що оточували майдан, почувся рух i вiтальнi вигуки.

Петро оглянувся й побачив, що на майдан виїхав якийсь значний запорожець, оточений козаками.

Зiркi Петровi очi одразу впiзнали в ньому Максима Залiзняка. Серце його радiсно забилося.

— Залiзняк! Ось хто дасть усьому лад i пораду!

Усi одразу впiзнали Залiзняка. Шапки злетiли вгору, i натовп загомонiв вiтаннями.

Майданом поволi їхав верхи на конi Залiзняк, уклоняючись на всi боки селянам i гайдамакам, якi махали йому шапками. Доїхавши до середини майдану, вiн злiз з коня, пiдiйшов до Неживого й тричi поцiлувався з ним, а потiм обернувся до гайдамакiв i гучним голосом промовив до них:

— Здоровi були, дiтки! А що поробляєте?

— Сiємо, батьку! — вiдповiло йому зразу багато голосiв.

— Сiєте! Час уже й жати: жито виколосилось!

— Та ось i жнемо потрошку.

— Це не жнива, а прополювання! Треба всiм у ряд ставати та разом з божою помiччю.

— Ми готовi. Починай, батьку, зажинки! — загомонiли на вiдповiдь радiснi голоси.

— I почнемо! — голосно промовив Залiзняк, обводячи натовп орлиним поглядом. — Треба тiльки благословитися та серпи нагострити…

— Гострi! Всяке стебло перехоплять! Ось тут наскочили на будяки — вирвали.

— З корiнням?

— Ге, ось в тiм-то й бiда, що хлопцi гав наловили, — понуро сказав Неживий. — Одного ксьондза з челяддю тут, у церквi, застукали, ну, оно й оточили сторожею, — вiн показав на церкву. — А всi ляхи, що на майданi були, тiльки-но почули тупiт наших коней, кинулися навтiкача… А поперед усiх тiкав пан хорунжий. Ну, мої хлопцi полетiли навперейми, ловили, ловили, та головних i не впiймали.

— А хто тут був?

— Офiцiал митрополита унiатського Мокрицький, протопоп Гдишицький i пан комiсар тутешнiй, хорунжий Голембицький.

— Ге, дiти, шкода, та ще й дуже! — скрикнув Залiзняк i кинув вiд досади шапку на землю.

— Та цей же Мокрицький i Гдишицький найлютiшi вороги нашi й гнобителi, а Голембицький — хоч i молода шельма, та вредна! От їх би сюди на палi! Ех, ви! Щоб таких гадин з рук випустити!

Гайдамаки нiяково мовчали.

— Та вони зараз же наберуть у сусiднiх панiв замкових команд i налетять сюди на розправу, — говорив Залiзняк. — Голембицький той боягуз, а Гдишицький та Мокрицький лютiшi за найлютiшого звiра, їм би тiльки пiдмогу, то вони помстяться!..

— Ой батечку, що ж нам робити? Порятуй! — заговорили селяни, проштовхуючись крiзь ряди гайдамакiв i виступаючи наперед.

— А що ж ви думали тодi, як вступали в боротьбу з ляхами та ксьондзами? Адже те, що повтiкали ксьондзи, нiчого не мiняє. Однаково всiх би ляхiв ви не передушили, хтось би утiк та й переказав кому слiд; а коли б навiть i нiхто не втiк, то офiцiал митрополита унiатського не голка, одразу б кинулися шукати його. Ну й вiддячили б вам…

— Що ж нам робити, батьку, як вiдстояти церкву? Як урятувати себе?

— Ось поїдете ви — i налетять пани.

—