Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Розправились поки що й самi, а як потомляться нашi жовнiри, тодi попросимо панських челядникiв на допомогу. Лайдаки надумали лякати нас крулем! Видав, мовляв, їм привiлей на право держати благочестя!

— Круль? — шляхтич пiдвiв пиховито голову, брови його поповзли вгору, а губи скривилися в гоноровиту усмiшку. — А яке має право круль втручатися до моїх хлопiв? — промовив вiн, гордо похитуючись у сiдлi. — То є село князя Любомирського, а я його комiсар i посесор, отже, я тут пан, i суддя, i цiлковитий господар, а крулевi сюди втручатися — зась! Нехай видає привiлеї своїм стайничим i кухарям, а якщо надумає втручатися до наших пiдданцiв, то ми швидко вкоротимо йому руки.

— Насмiлюся доповiсти, що селяни цього села мають привiлей на право держати благочестя i вiд господаря їхнього, вельможного князя Любомирського! — промовив Гонта.

— Нiгди! — вiдрiзав шляхтич, iще пиховитiше пiдводячи голову. — Я нiколи не чув про такий привiлей.

— Священик цього села ще вчора увечерi казав менi про це.

— Бреше! Якби князь видав їм такий привiлей, вiн би менi сказав про це!

— Але, запевняю пана, я сам бачив його вчора на власнi очi. Шляхтич кинув на Гонту неприязний погляд.

— В такому разi цiкаво було б побачити його! Пан буде такий ласкавий, що покаже його менi?

— Вiн зберiгається в потайнiй скриньцi у настоятеля цiєї церкви, але де зберiгається — не знаю.

— Гей, розпитати його!

Жовнiри, якi били священика, почали його штовхати ногами; але нещасний мученик, незважаючи на це, i не поворухнувся; вiн нерухомо лежав ницьма.

— Ти що, не чуєш, про що вельможний пан тебе питає? — крикнув Гдишицький. Тiло нещасного судорожно здригнулося, але вiн не пiдвiв голови.

— А, удає мертвого, — вереснув шляхтич. — Пiдвести його, ми хутко оживимо! Три жовнiри насилу пiдняли важке тiло панотця; але вiн був непритомний, голова його безсило падала на груди, блiде, безкровне обличчя з заплющеними очима здавалося мертвим.

— Облийте його водою i дайте ковтнути горiлки, — порадив Гонта.

— Пан дуже турбується про здоров’я цього схизмата, — зауважив з тонкою усмiшкою Мокрицький.

— Я турбуюсь про те, щоб одержати вiд нього потрiбний документ! — вiдповiв незвичайно сухо Гонта.

Тонкi брови його ледь-ледь здригнулись, але обличчя залишилося таким же непроникним.

— Вiн говорить правду! — погодився господар. — Документ подивитися цiкаво… Води!

Батюшку облили водою, влили йому в горло трошки горiлки, i через кiлька хвилин вiн розплющив очi.

Гонта стояв, одвернувшись убiк; здавалося, вiн не мав сили пiдiйти й глянути в очi нещасному мучениковi.

— Ну ж, вацпане, спитай його! — рiзко звернувся до нього шляхтич. Гонта зробив над собою видиме зусилля й, пiдiйшовши до священика, промовив лагiдно:

— Панотче, я доповiдав пановi, що у вас є привiлей на вiльне додержання благочестя вiд самого господаря, князя Любомирського; але пан не вiрить менi без документа; треба б показати… а я не знаю, де вiн…

Священик заговорив у вiдповiдь так тихо, що Гонта мусив нахилитися до самого його вуха.

— Про що вiн шепче там? — нетерпляче перебив шляхтич.

— Вiн каже, що документ той закопаний у нього в скриньцi пiд грубою.

— Добути! — скомандував Голембицький, звертаючись до своїх челядникiв. Двоє з них притьмом кинулися виконувати наказ свого пана.

— Цiкаво подивитися, цiкаво! — промовив шляхтич, пiдкручуючи з якоюсь загадковою усмiшкою свої вуса й легко похитуючись у сiдлi.

За чверть години з’явилися челядники з маленькою скринькою в руках.

— Тут? — крикнув шляхтич до священика. Той мовчки нахилив голову.

— Ну, пане Гонто, вийми лишень i дай нам цей папiрець.

Гонта вiдкрив скриньку й витяг звiдти великий аркуш пергаменту з важкою iменною печаттю на шовковому шнурку.

У натовпi почувся якийсь непевний гомiн — чи то полегшенi зiтхання, чи то радiснi вигуки. Гдишицький i Мокрицький квапливо пiдiйшли до Голембицького.

В очах шляхтича майнув затаєний вогник. Вiн узяв папiр iз рук Гонти, уважно обдивився його й печать i сказав голосно:

— Справжнiй!

Потiм, пiднявши високо папiр, вiн голосно звернувся до селян:

— То на цьому паперi ви грунтуєте своє право дотримувати тут благочестя й опиратися унiї?

У вiдповiдь на це почулися зрадiлi, сповненi надiї голоси.

— Гаразд, гаразд! — сказав ще голоснiше шляхтич. — Ну, то ось же, дивiться! I одним порухом шляхтич розiрвав документ пополовинi.

— Що, не сподiвалися? Бачили? — кричав шляхтич, регочучи розриваючи документ на дрiбнi клаптики. — Нате ж, ховайте на спогад! — i кинув у натовп жменю дрiбно розiрваного пергаменту, а потiм, звернувшись до Гонти, зовсiм приголомшеного цiєю несподiванкою, додав хвальковито, з самовдоволеною усмiшкою:

— Що, пане, не сподiвався?

— Признаюся! — з зусиллям вiдповiв Гонта. — Вчинок смiливий!

— Для хлопа, а не для пана! — Голембицький змiряв Гонту зневажливим поглядом i, обернувшись до натовпу, закричав знову: — Слухайте ж ви, лайдаки, бидло, пся крев! Бачили, що сталося з вашим привiлеєм, те ж саме буде й з усiма вами, якщо опиратиметесь. А тому слухайте мене й корiться. Я ваш господар, патрон i колятор цiєї церкви, а тому моя над нею й над вами воля! Оголошую привселюдно, що церкву передаю у владу пана митрополита унiатського, i вам усiм наказую присягати зараз же на унiю! Ну, одчиняйте