Останні орли - Михайло Петрович Старицький

У натовпi почулися зiтхання, стогiн i зойки.

— Ой пропали ж ми, пропали навiки! — заголосили жiнки.

— Слухайте ж! Якщо хочете моєї поради, то не плачте й не голосiть, а слухайте мого слова! — пiдвищив голос Залiзняк, i всi навколо замовкли.

— Хоч би ми тут зосталися й зимувати з вами, то церкви вже вам не вiдстояти! Самi знаєте, коли в нiй ксьондз одслужив мшу, — церква вже прилучена до унiї.

— Що ж, батьку, невже нам вiддати її ляхам? — почулися з натовпу несмiливi голоси.

— Спалити! — бовкнув диякон, гнiвно стрiпуючи своєю розкудланою головою. — Якщо не нам, то й не їм! Залiзняк озирнувся в його бiк.

— Правдиве слово: спалити церкву та й спекти в нiй проклятих ляхiв, якi зазiхнули на наш убогий храм… Не тужiть, дiти, настане час, — а вiн уже близько, — i засяють на нашiй землi сотнi й тисячi благочесних церков.

— Правда, батьку! Добре! Слушно! Спалити церкву! Не вiддавати ляхам! — закричали кругом гайдамаки.

— А вам, дiти мої, — провадив далi Залiзняк, звертаючись до селян, — скажу я коротко: якщо хочете дожити до того щасливого часу, коли Україна виб’ється з-пiд лядської кормиги, то йдiть до нас у байраки й лiси. Що вас тут чекає? Налетять ляхи: половину з вас перекатують, поглумляться з жiнок, а другу половину, потрiбну їм для обробiтку землi, повернуть у таку неволю, що її не знесли б i воли пiд’яремнi. Тому, кажу вам, iдiть до нас! Вже увiрвався терпець по всiй Українi. Усi вирiшили або вмерти, або звiльнитися од ляхiв i запанувати в своїй хатi. Запорожцi пiднялися, звiдусiль збираються брати, i сором, i ганьба тому, хто не стане на оборону вiтчизни в цей час!

— Орел! Слово сказав, як у око влiпив! — перебили Залiзнякову мову вигуки гайдамакiв.

— Тому, кажу вам, — провадив Залiзняк, — iдiть у замок; в замку є запас зброї. Берiть звiдти що треба, озброюйтесь, берiть усе своє добро i — гайда до нас у лiси, а там, як прийде час, — у загони, i вперед, на визволення вiтчизни!

— А нашi жiнки й дiти? Хто ж боронитиме їх? — заговорили селяни, що стояли попереду.

— З собою берiть! Тут їм смерть або ганьба, i нiхто не змiг би їх оборонити. Сховаємо їх у лiсах чи переправимо на лiвий берег, а як мине буря, тодi вони спокiйно повернуться у свiй визволений край.

— Згода! Так, батьку! З тобою! Наказуй, що робити! — вiдповiли в один голос селяни.

Залiзняк узявся порядкувати. Вiн одiбрав найкмiтливiших iз гайдамакiв i наказав їм розташуватися на вiдстанi п’яти верст навколо села на сторожi, частину послав разом iз селянами в замок, решту залишив на майданi, для остаточних розпоряджень.

— Ну, пане отамане, а що робитимемо з цим падлом? — звернувся до Залiзняка Неживий, коли останнi накази було вiддано i гайдамаки з селянами подалися в рiзнi боки.

— А що ж, не варто на них часу гаяти, повiсити усiх, та й годi!

— Мабуть, що й так! — погодився Неживий. — Тiльки є тут у мене один, з ним так кiнчати шкода… I заслужив вiн бiльшої кари, та й розпитати його про дещо можна!

— А хто такий?

— Уманський сотник Гонта.

— Гонта? Уманський православний козак?

— Авжеж, православний слуга католика! Таких клятих перевертнiв треба ще гiрше катувати, анiж самих ляхiв.

— Нi, ти цього не кажи! — заперечив Залiзняк. — Iншi — правда, перевертнi — запроданцi лядськi, а Гонта — нi. Я багато вже чув про нього й давно стежу за ним. На нього можна покластися, душею вiн наш!

— А тiлом лядський?

— Головне, друже, душа.

— А якщо душею управляє тiло?

— Тодi, брате, якщо у нього в черепку є хоч краплина мозку, — а всi кажуть, що розумний вiн, як сам Соломон, — то, кажу тобi, само тiло пiдкаже, що пора вже душу до нас повернути.

— А якщо нi?

— Втратимо небагато! Що вiн може про нас розказати? Що бачив нас тут? Ну, так про це й без нього довiдаються ляхи. А якщо нам пощастить перетягти його на свiй бiк, то виграєм багато. Умань у всьому цьому краї найважливiше мiсто… За Гонтою стоять двi тисячi наших рiдних козакiв, якi всюди пiдуть за ним. Ти знаєш, що означає в дiлi перший успiх?!

— Твоя воля, пане отамане! — промовив Неживий, нахиляючи голову. — Роби, як знаєш.

— Гаразд! — Залiзняк потиснув йому руку. — Ти ж тепер кiнчай з цими недовiрками, а я пiду до Гонти. — Залiзняк повернувся й пiшов туди, де сидiв на землi Гонта iз зв’язаними руками й ногами.

Петро давно вже чекав цiєї хвилини й зразу ж пiдiйшов до пана полковника.

Залiзняк надзвичайно здивувався цiй зустрiчi.

— Петро? А як ти тут опинився? Покинув домiвку назавжди?

— Нi, пане отамане, — вiдповiв Петро. — Ще не назавжди: за твоєю порадою кинувся по допомогу.

— Як, невже, проклятий, насмiлився?

— В тiм-то й горе, пане отамане!

Залiзняк з глибоким обуренням вислухав Петрову розповiдь, пообiцяв ще раз навiдатися в село, передав уклiн Прiсi й, попрощавшись з парубком, пiшов до Гонти.

Гонта сидiв похнюпившись i не чув, як пiдiйшов до нього Залiзняк.

— Здоров, пане Гонто! — сказав голосно Залiзняк. Гонта здригнувся й пiдвiв голову.

— Здоров! — вiдповiв вiн коротко, здивовано глянувши на незнайомого козака.

— Багато чув я про тебе, пане