Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Ну, невдалу ж ти вибрав хвилину, — вiдповiв з кривою посмiшкою Гонта. — Не можу подарувати тобi багато часу… а втiм, сiдай, поговоримо: з добрим чоловiком i перед смертю поговорити любо, а зустрiнемось на тому свiтi колись i закiнчимо бесiду.
— Бог з тобою, пане сотнику, я прийшов наказати, щоб розв’язали тебе. Отаман не знав тебе, але я поручився, i вiн повертає тобi свободу. Гонта глянув з подивом на Залiзняка.
— Гей, хлопцi, розв’яжiть пана сотника й принесiть йому назад його зброю! Гайдамаки, якi стерегли Гонту, вмить виконали наказ Залiзняка. Гонта розправив плечi й пiдвiвся на ноги. Подив змiнився на його обличчi виразом найщирiшої радостi й подяки.
— Ху, ти, — промовив вiн, вiддихуючись. — А я вже й надiю втратив! А знаєш, брате, приємно вдруге на свiт народжуватись! Ха-ха! Одначе я тобi й не подякував, спасибi, друже! — вiн з почуттям потиснув Залiзняковi руку. — Спасибi! Тiльки от, даруй, пане-брате, не знаю нi iменi твого, нi прiзвища.
— Максим Залiзняк.
— Залiзняк? — Гонта здивовано вiдступив на крок. — Залiзняк? То це ти Максим Залiзняк?
— Я самий, а ти, мабуть, гадав, що вiн на лисого дiдька схожий?
— Ну, спасибi ж тобi, пане-брате! — з щирим почуттям промовив Гонта, ще раз потискуючи Залiзняковi руку. — Нехай господь i менi подарує нагоду колись вiддячити тобi!
— За цим дiло не стане! — весело вiдповiв Залiзняк. — Настають такi часи, коли, може, не одну сотню дукатiв пообiцяють за мою голову ляхи й не одну шибеницю приготують для мого тiла. То в разi чого… гм… якщо тобi трапиться стерегти мене, може… випустиш… Га?
Гонта опустив голову, й густий рум’янець виступив на його смаглявих щоках.
— Ну, та що там ще загадувати, — провадив весело Залiзняк, поклавши руку на плече Гонти. — Ходiм лишень та краще вип’ємо чарку за твоє народження. Я ж тепер i сам не знаю, чи повитухою, чи хрещеним батьком тобi доводжусь. Гей, хлопцi, несiть нам найкращого меду з панського льоху!
Вiн обняв Гонту за стан i повiв майданом.
Через пiвгодини вони сидiли вже в просторiй хатi за накритим чистою скатертиною столом. На столi перед ними було розставлено хлiб, сир, сметану, яйця, два олов’янi пугари й дорогий срiбний дзбан, повний темного запашного меду.
Коли вони попоїли, Залiзняк налив у пугари меду, подав один з них Гонтi й, цокнувшись, звернувся до нього з запитанням:
— Ну, пане сотнику, куди ж ти тепер подасися?
— Куди ж? До своєї сотнi, в Умань!
— Гм… — Залiзняк повiв бровою. — Ну, то я проведу тебе, менi теж по дорозi, а то коли б ти часом не попався знову гайдамакам. Налетiли вони хмарами, а вашого брата, надвiрних козакiв, ненавидять ще дужче, нiж ляхiв.
Залiзняк замовк на мить i пильно глянув на Гонту, Гонта понуро мовчав.
— Воно, правда, не можна вину класти на них за це, — провадив далi Залiзняк. — В той час, коли вони вiддають життя за вiтчизну, — ви одгулюєтесь пiд панською ласкою, служите ненависним гнобителям-ляхам!
Останнi слова Залiзняковi прозвучали особливо в’їдливо й презирливо. Гонта мовчав похнюпившись; на хвилину в хатi запанувало напружене мовчання.
— Тяжкi слова твої, пане полковнику, — заговорив нарештi Гонта, пiдводячи голову. — Багато в них правди, але багато й гiркоти зайвої, несправедливої… Не тiльки гайдамакам дорога вiтчизна, не тiльки в них болить за неї серце. Та не всi люди однiєї кондицiї. Добре йти в гайдамаки тому, в кого немає нiчого, крiм буйної голови, а в кого сiм’я?..
— Чим же заважає сiм’я? Хiба не було на Українi сiмейних козакiв?
— Козакiв, а не гайдамакiв, котрi гасають зграями, як вовки, лише для того, щоб помститися тому чи тому пановi! Пане полковнику, вони звитяжцi, i кожен з нас вважає їх за найславнiших дiтей вiтчизни, тiльки ж усякий чоловiк розумiє, що з їхньої помсти не вийде нiчого, крiм нових жертв.
Залiзняк нахмурився.
— Тому й не виходило досi нiчого, — промовив вiн гнiвно, — що не знаходилося того, хто об’єднав би їх усiх, а якщо знайдеться, тодi ця страшна сила обрушиться своєю жахливою помстою не на окремих панiв, а на всю Польщу, на весь її державний лад.
— Ех, пане полковнику, — вiдповiв, зiтхнувши. Гонта, — повiр менi, не тiльки тобi спадало це на думку, та батогом обуха не переб’єш: хоч би й усi гайдамаки об’єдналися, то нiчого б не вийшло, бо не той, пане-брате, тепер час.
— Чим же теперiшнiй час гiрший за попереднiй? Вiн кращий, — присягаюся, кращий у сто крат! — вигукнув Залiзняк i заговорив iз запалом, присуваючись до Гонти: — Послухай мене, остання година Польщi вже вдарила на небесах, i справедлива вiдплата за дику сваволю її панства вже ось-ось має звершитися. Над нею сидять три сусiди, й кожен тiльки й думає про те, який би урвати собi шматок. Ждуть тiльки нагоди, щоб кинутися.
— Але шляхта теж передбачає це i вже береться за розум: скрiзь укладаються конфедерацiї…
— А, їхнi конфедерацiї!.. Вони викличуть у країнi ще бiльше сум’яття, а сум’яття тiльки прискорить нашу справу. Терпiння народу вичерпалося — в нього немає нiчого: нi волi, нi хлiба, нi сiм’ї — нiчого, крiм душi, а голий дощу не боїться. Вiр менi, не сьогоднi-завтра зчиниться страшний заколот…
— I кому ми потрапимо пiд руку, той i забере нас, як бунтiвникiв?! — мовив з легкою iронiєю в голосi Гонта й пильно глянув на Залiзняка.
— Нi, пане-брате, — впевнено заперечив Залiзняк i, нахилившись до Гонти, заговорив пiвголосом: — Я скрiзь вештаюсь уже не один рiк. Все бачу, все чую, все винюхую,
