Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Довго спiвав бандурист, воскрешаючи перед слухачами героїчнi часи козацької сили й слави; усi стояли мов скам’янiлi, не пiдводячи голiв. Тим часом iз церкви вийшли останнi парафiяни. Рожевi вiдблиски вечiрньої зiрницi згасли, тихi сутiнки поволi почали спускатися з поблiдлого неба. До Гонти пiдiйшов титар i сказав, що батюшка просить його завiтати до нього на вечерю й спочити пiсля дороги.
Гонта стрепенувся; обличчя його одразу ж набрало люб’язного, свiтського виразу; вiн рушив за титарем, i через кiлька хвилин Петро побачив, як вiн вийшов з церковної огради в супроводi батюшки, ще молодого, повного сили, високого чоловiка, з загорiлим, смаглявим обличчям.
Люди теж почали розходитись; до Петра пiдiйшов диякон i запросив його на ночiвлю до свого приятеля.
— Там ти розпитаєш про все — i про дiвчину, i про Гершка, та й дорогу вiн добре знає, — додав диякон.
Петро пiшов за ним; господар хати, куди привiв його диякон, виявивсь вельми гостинною й балакучою людиною. Розпитавши Петра, вiн пригадав, що через їхнє село справдi проїжджав рудий єврей iз старою єврейкою, але молодої гарної єврейки з ними не було. А про дорогу вiн сказав йому, що одна веде просто з Турової до Великої Лисянки, друга ж iде на пiвдень, i цiєю дорогою можна проїхати й на Бар, i на Вiнницю, й на Умань. Од цих вiдомостей Петро впав у глибокий розпач; було ясно, як божий день, що коли Гершко не повернувся найкоротшою дорогою в Лисянку, то далi знайти його слiди вже немає нiякої надiї. Дорога розгалужувалася по таких вiддалених напрямках, а з часу Гершкової втечi минуло так багато часу, що тепер тiльки якесь чудо могло вiдкрити те мiсце, куди сховався орендар. Петро зрозумiв, що йому лишається тепер здатися на волю божу. Вiн зайшов дiзнатися про своє наболiле ще в кiлька хат i до корчми, i скрiзь була одна й та сама вiдповiдь. Повернувшись до хати, Петро не сказав нiкому й слова, а мовчки лiг, повернувшись обличчям до стiни. До самого ранку пролежав вiн отак i тiльки тодi поринув у важкий сон.
Прокинулися приятелi досить пiзно, вже люди були всi у церквi, коли вони сiли за раннiй снiданок. Пiдкрiпившись i подякувавши господаревi за гостиннiсть, Петро й диякон подалися далi прямим шляхом на Лисянку.
Не встигли вони од’їхати й пiвтори версти од села, як до них долинув тривожний дзвiн.
— Що це, до служби божої? Нi, не схоже, — здивовано промовив диякон i, осадивши коня, уважно прислухався до звукiв, що долiтали здалека. А вони ставали дедалi настiйливiшi й тривожнiшi. Вони нiби кричали, волали й благали про допомогу.
— Нi, брате, це не до служби, — рiшуче сказав Петро. — Якесь нещастя трапилось… Це ж дзвiн на сполох!
— На сполох, так i є! Гей, хлопче, завертай коня! Через десять хвилин Петро й диякон знову були в Туровiй. Незвичайне сум’яття панувало в селi. Жiнки й дiти з голосним лементом бiгли до церкви; здалека чути було гомiн численного натовпу, тупiт коней, iржання, стукiт i тривожнi, волаючi звуки надтрiснутого дзвона, що сповiщав про якесь нещастя…
— Гей, жiнко, молодице! Та постривайте ж, скажiть, що трапилося? — силомiць зупинив диякон за рукав сорочки жiнку, що кудись бiгла.
— Ой нещастя, дядечку, остатняя година! — скрикнула жiнка, заливаючись слiзьми. — Пан офiцiал приїхав з жовнiрами одбирати церкву нашу! — I, вирвавшись, вона побiгла далi.
— Он воно що! — пробурмотiв диякон, i обличчя його почервонiло вiд гнiву. — I сюди вже з’явилися!
Вiн рвонув коня за повiд, кiнь став дибки й вихором помчав вулицею. Петро не вiдставав вiд диякона; серце його так колотилося, що, здавалось, ось-ось вирветься з грудей. Випереджаючи юрби людей, що бiгли з плачем i зойками, мчали вони вулицею i за кiлька хвилин вискочили на майдан, де стояла церква. Перед ними постала страшна картина. Весь цвинтар,.вчора ще такий тихий i сумний, був затоплений тепер гамiрливою юрбою схвильованого люду. Перед входом до церковної огради стояла запряжена четвериком коней колимага, в якiй сидiли два ксьондзи.
Бiля колимаги стовбичив ще третiй ксьондз, молодий i сухорлявий, з блiдим, безкровним обличчям. Бiля ворiт двоє дужих жовнiрiв держали за руки священика, якого вчора мигцем бачив Петро. За колимагою вишикувалась лава кiнних жовнiрiв.
— У, i цей собака, протопоп Гдишицький, тут! — пробурчав диякон, показуючи на чорного ксьондза. — Стривай, поквитаємося, дасть господь!
— А то хто ж з ним поруч? — спитав пошепки Петро.
— То теж не кращий собака! То офiцiал унiатського митрополита, Мокрицький — лютий гонитель благочестя.
— Хто ж їм дав жовнiрiв?
Але Петрове запитання було заглушене рiзким голосом Мокрицького.
— Так що? Ти пристаєш на унiю?
— Нi, — твердо вiдповiв священик, дивлячись йому в вiчi. — Присягався на благочестя!
— На благочестя? — перебив його Гдишицький. — На схизму, а не на благочестя!
— А чи знаєш ти, що чекає всiх схизматiв? — кричав ще верескливiшим голосом Мокрицький. — Та коли ви ще бунтуватимете й опиратиметесь, то не лишиться в вас на спинах i клаптя вашої бидлячої шкiри! Чуєте ви, тварюки, каналiї, проклятi хлопи! Якщо не присягнете менi зараз же на унiю, то не зостанеться в вас нi хат ваших, нi збiжжя, нi свитки на спинi! Та я вам придумаю таку кару, — вiн люто застукотiв палицею з дорогим набалдашником, — якої ще i в пеклi не запасли для вас! Чуєш ти, — знов закричав вiн до священика, — кажу тобi, присягай зараз же на унiю i приводь до присяги свою хлопську паству, а нi, то…
— Не зраджу вiри своєї i не введу в спокусу нi єдиного вiд малих сих! — вiдповiв тим же твердим голосом священик. Мокрицький позеленiв увесь.
— Востаннє наказую тобi:
