💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Читаємо онлайн Останні орли - Михайло Петрович Старицький
й нiщо не приховається од мене. Тисячi очей i тисячi вух дивляться й слухають за мене там, де нiкому й на думку не спаде зустрiти гайдамакiв. I ось що я скажу тобi: не сьогоднi-завтра Польщу розiрвуть i роздiлять сусiди-друзi, а разом з тим одiрвуть i нас i прилучать до котрогось iз сусiднiх панств. Подумай сам: коли дiстанемо ми бiльше свободи й прав, — чи тодi, коли одiрвуть нас з тими правами, з якими ми й зараз живемо в Польщi, тобто з правами пiд’яремної худоби, чи коли прилучимося ми самi з своєї волi, до кого захочемо, iз зброєю в руках?

Гонта мовчав. У хатi густiшали сутiнки.

Залiзняк говорив далi з наростаючим запалом:

— Не думай, що ми будемо тодi зграєю бунтiвникiв. Нi! Тут виросте страшна, грiзна сила. I тодi приєднаємося ми самi, до кого захочемо, i кожен прийме нас з радiстю пiд свiй протекторат. Скажи, кому кориснiше прийняти нас пiд свiй протекторат? Росiї!!! Половина нашого краю вже там, ми одної вiри, дiди нашi пiшли з одної землi, край наш принесе i берег Чорного моря, найважливiшого моря для Росiї, i бувалi, обстрiлянi, безстрашнi вiйська. Все це розумiють i там, — Залiзняк показав рукою на пiвнiч, — а тому й дадуть нам найбiльше прав i привiлеїв. А до кого нам найкраще прилучитися? До Росiї, i бiльше нi до кого! Там половина нашої розшарпаної вiтчизни, там нашi брати, там серце наше, наше славне Запорожжя…

У хатi стало поночi.

Слова Залiзняка лилися й лилися, викликаючи перед Гонтою образи давнiх гетьманiв: здавалося, вони випливали з сивої пiвтемряви й, грiзно блиснувши очима, знову тонули в нiй. Якийсь червонуватий вiдблиск, ще кволий, але дедалi яскравiший, починав пробиватися в хату, та спiврозмовники, далеко ширяючи палкою уявою, не помiчали нiчого…

Гонта мовчав; у темрявi важко було роздивитись його обличчя, але, судячи з переривчастого дихання, видно було, що його глибоко схвилювали слова Залiзняка.

— Ех, друже, все це було б так, — промовив вiн нарештi з придушеним зiтханням, — коли б можна було довести дiло до кiнця! А повстання наше, як i ранiше бувало, на самому початку придушать ляхи.

— Нiколи! — грiзно в гукнув Залiзняк, гримнувши кулаком по столу. — То були повстання, що їх пiдiймали незначнi ватажки гайдамацькi, вiдомi лише сотнi-другiй козакiв, тому й повставали мiзернi купки люду i ляхам неважко було їх придушити, а тепер пiднiметься iнше повстання — всiєї землi нашої, всього знедоленого панами народу… Повстане, кажу тобi, вся Україна!

Голос Залiзняка зазвучав глухо й грiзно, а очi його, в червоному вiдблиску, що наповнив хату, спалахнули лиховiсним вогнем.

— I лише тi козаки, котрi продалися панам…

— Зажди, спинися! — перебив його Гонта, здiймаючи руку. — Не квапся кинути в товаришiв тяжким докором: згадай тiльки, як глумилися запорожцi з реєстрових козакiв, а яку вони подали допомогу Богдановi, i чи був би без них визволений наш нещасний край?

Придушений стогiн вирвався з грудей Залiзняка.

— Але старшина їхня, старшина?! — прошепотiв вiн, задихаючись од хвилювання й не маючи сили закiнчити фразу.

— Старшина їхня тут, — гордо промовив Гонта, вдаривши себе рукою в груди, й додав твердо: — А як прийде слушний час, тодi всi узнають, хто такий Гонта!

— Друже, брате мiй! — вигукнув Залiзняк i, схопившись з мiсця, стиснув Гонту в своїх могутнiх обiймах.

Якусь хвилину в кiмнатi тривало мовчання, що переривалося тiльки козацькими поцiлунками.

— Де бачитись можна? — промовив нарештi уривчасто Залiзняк.

— У моєму селi, в Розсiшках, — вiдповiв Гонта, — люди вiрнi… тiльки перемiнити трохи одяг… довгу бороду… абощо…

— Гаразд, побачимось!.. Вiр же й надiйся. Залiзняк потиснув руку Гонти.

Гон а одвернувся до вiкна, щоб приховати хвилювання, яке його охопило, й тiльки тепер побачив червону заграву, що заливала всю хату.

— Що це? Пожежа? — промовив вiн, швидко обертаючись до Залiзняка.

— Мабуть, церкву запалили! — вiдповiв той.

Обидва приятелi мовчки вийшли з хати й спинилися коло дверей.

Картина, яку вони побачили, тяжко вразила їх своїм глибоким, безмовним драматизмом.

Тиха нiч уже вкрила село.

Посеред майдану рiвно й тихо, неначе полум’я величезної свiчки, палала церква, освiтлюючи все навколо червоним сяйвом. Увесь майдан був забитий людьми: хто, припавши обличчям до землi, неначе завмер у молитвi, хто голосно ридав, здiймаючи руки до неба, а хто стояв мовчки, понуро, не одриваючи погляду вiд своєї старої церкви, коло якої вони виросли; постарiлись, коло якої збиралися вмирати, а тепер мусили спалити своїми руками.

Понуро стояли збоку гайдамаки, далi видно було вози iз селянським збiжжям, з жiнками й дiтьми, що сидiли зверху.

— От до чого дожили ми на нашiй землi, — з глибоким хвилюванням промовив Залiзняк, простягаючи руки до палаючої церкви. — Свої убогi святинi ми змушенi палити власними руками, щоб вони не дiсталися на глум ляхам! О, нехай же вони горять, нехай горить уся Україна вiд краю до краю з Запорожжям, з козаками, з старцями й нерозумними дiтьми! Нехай згорить уся, нехай розвiється попелом, щоб її й iменi не лишилося на свiтi.

IX

У той час Умань була центром величезних володiнь київського воєводи Сiлезiя Потоцького; ключ цих володiнь захоплював пiвденно-захiдну частину Київської губернiї i майже всю Подiльську. Умань була тодi невеликим мiстечком, резиденцiєю комiсара-губернатора, але являла собою, як на тодiшнi засоби оборони, добре укрiплений пункт, що служив оплотом для всiєї навколишньої шляхти, i вона поспiшала будувати собi в Уманi будинки й переїжджала туди з своїх маєткiв, пiд захист мiцних стiн, башт i губернаторських корогов.

Умань сидiла мiцним гнiздом на невеликому узвишшi, що лежало серед безмежної рiвнини. Захiдний бiк цього узвишшя обривався стрiмкими скелями, а схiдний спускався м’якими схилами до болотистого

Відгуки про книгу Останні орли - Михайло Петрович Старицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: