Лицарі любові і надії - Леся Романчук
— Бач, наче знали, що знадобиться нам тут твоє уміння. Красиві листівки виходять!
— І не тільки листівки...
Андрій зашарівся, мов дівчина, при згадці про свої листи до Катерини.
Паламарчук був у курсі сердечних справ молодшого товариша:
— Послухай, Андрію, а ти певен, що дівчина — надійна? Ой, не хотілося б, аби хтось бачив ці листочки... Енкаведисти з ніг збилися, мабуть, розшукуючи цього майстра пера. Почерк — це серйозний доказ. «Уліка» по-їхньому. Обережно, друже...
— Катруся? Моя Катруся? Та що ви, Іване Григоровичу, вона... вона ніколи... Вона — наша дівчина, наша! — і серце Андрієве огорнула тиха радість від самої згадки про Катерину, про те, що вона є на світі, що думає про нього. І попрохав, відчуваючи настрій старшого товариша: — Почитайте щось зі свого. Може, про сніжинки?
І вони затягнули пісню, мелодія якої народилася отут, сама собою, надто вже музичні й близькі до серця слова:
Відлетіло літо, відшуміли трави,
Сивину на скронях вишили літа,
Наче поцілунки стомлені, ласкаві,
Падають сніжинки на мої вуста.
Падають сніжинки, па.дають біляві,
Наче дивні мрії, наче дивні сни.
І журба до серця тулить руки мляві,
І на мить виймає спогад з давнини.
Вулицями сяють електричні плеса,
Мерехтять сніжинок золоті рої...
Де ти, моя юність, зоряна Одеса?
Де ті теплі очі, що були мої?
Зникло непомітно щастя у тумані,
Мерехтять сніжинки, мов акацій цвіт.
А навколо хмари журяться багряні,
А навколо хмари, а навколо дріт.
Падають сніжинки... Каторга проклята...
По снігу колона змучених бреде.
Блимає очима смерть із автомата,
А життя співати проситься з грудей.
— Де ти, моя юність, зоряна Одесо... — повторив Кость Лісовий. — Де наше тепле море, сонце?
— Ну, про це ти, Костику, у батька Сталіна запитай! Це він нас усіх тут зібрав, брате, — криво усміхнувся Паламарчук. Його ненависть до ката, головного і найбільшого злочинця усіх часів та народів, була такою нестерпно гострою, що проривалася у кожнім слові.
— Ей ви там, бандеровци, потіше! — обізвався з кутка голос. — Не трогайте вождя! Не смейте!
— А то що, підеш «закладати»? До «кума»? — насмішкувато й водночас погрозливо вишкірив розхитані цингою зуби Костянтин.
— Нікуда я не пойду, я не стукач, но таваріща Сталіна трогать не смейте! Он войну виіґрал! Он Ґітлера пабеділ!
— Це ти Гітлера победіл, рядовой пехотний Вася, а зовсім не Сталін. І за що ж він тебе, героя війни, заслав сюди, на курорт до білих ведмедів? — не вгавав Кость.
— Замолчіте, бандеровци чьортови! Таваріщь Сталін нічево об етом не знает! Єслі би знал — он би іх всех в двадцять четире часа... Он би іх, сволочей...
— Кого? Яких сволочей? Тих самих, котрих сам призначив і команду дав? Ой, скільки вас таких, старих та наївних. Ну, напиши ще одного листа своєму «таваріщу Сталіну», напиши. Тисячі йому пишуть. Десятки тисяч. Може, когось звільнили?
— Не доходят, не доходят пісьма-то! Не доходят до отца раднова! — заплакав у рукав бушлата солдат Васілій Пузіков, що героєм пройшов усю війну, та повіз додому забагато вражень від Німеччини. Занадто голосно розхвалював ще у поїзді добротні будинки та підвали, господарство німецьке, як у них усе влаштовано. Нахвалявся у себе в селі щось подібне створити замість колгоспу. Дали десять років по 58-ій за антирадянську агітацію. І начхати, що всі груди — в орденах.
— Не плач, Василю, — не стримався супроти чужого горя Паламарчук. — Ти ж — мужчина. Будь сильним. Ти ні в чому не винен. Вже відсидів більше половини терміну, зовсім мало залишилося. Вижив у перші роки, то житимеш. Повернешся до своєї жінки.
— Ага, вєрнуся-то я, а как жить с клєймом-то етім — «враг народа», мол? І дєті, і внукі, получается, от врага... А какой я враг, какой? — бив себе в груди вірнопідданий «ворог народу» Василь.
— От побачиш — розберуться, реабілітують. Ти, Василю, герой, а не ворог, — заспокоював Іван Григорович так само, як і кожного зі «своїх», що підупали на дусі. Його слово лилося на серце бальзамом, давало надію. Де він сам брав отой чудодійний бальзам, з яких душевних схованок видобував, звідки струменіло це невичерпне джерело любові до людей?
— Прочитай іще щось, Іване, — попрохав Артур Звейнікс, один з найближчих друзів Паламарчука. — Оте, що ти написав у карцері Володі Косовському.
У товариша теж очі карі,
Очі теж у задумі й журбі.
Прийди, сядь на брудні мої нари,
Поговорим про волю собі.
Пригадаєм, в минуле полинем —
Хто із друзів загинув коли.
Поговорим, як нашу Вкраїну
На колючих дротах розп’яли.
— Шкода, що у мене не карі очі, — зітхнув голубоокий блондин Звейнікс, — бо було б трохи й про мене.
— Зате у моєї Катерини — карі, мов горішки лісові, — зрадів чомусь Андрій. — І волосся — чорняве, блискуче...
— Ну й де ж ти його бачив, волосся? —
