Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Тепер би й виступити проти ляхiв… Тiльки як? Голими руками жару з печi не вигребеш!

— Ще б пак! — заговорив знову старець на дерев’янцi. — Тiльки дурень голими руками за жар хапається, а розумний чоловiк припасає на той випадок кочергу.

— Правда, але де ж її взяти?

— Була б охота… знайдеться, та ще така мiцна, що й сам дiдько не зiгне, — промовив загадково старець на дерев’янцi й значуще пiдморгнув бровою.

— Гм!.. Знову ж таки й голови немає, ми аки череда без пастиря, — подав хтось голос з протилежного боку.

— Є голова, є такий козак, запорожцi його на те поставили, — вiдповiв калiка.

— Хто такий?

— Максим Залiзняк! — промовили разом жебраки.

— Максим Залiзняк! — залунало в гуртi.

— Максим Залiзняк? — скрикнув з їiодивом i Петро.

— А ти його хiба знаєш? — спитав диякон.

— Аякже, батьковi моєму вiн добрий приятель, тiльки я не думав, що його всi знають.

— Ге, батька Максима всi знають од моря до моря, — голосно сказав диякон. — А як свисне вiн, то з усiх лiсiв посиплються тисячi добрих козакiв, як горiхи з торби!

Жебраки почули дияконiв голос, i Петро побачив, як вони непомiтно кивнули йому головами.

Тим часом по схiдцях папертi почали сходити, один за одним, селяни, якi бу в церквi; кожен з них поспiшав приєднатися до гурту, що оточував калiк. Запитання и вiдповiдi змiшувалися в загальному гомонi.

— О, Максим Залiзняк — щирий козак, з ним не те що на ляха, а й на турка страшно! — говорив голосно диякон, звертаючись до селян.

— Правда, правда! Ми всi за нього! — погоджувалися його слухачi. У цей час на дверях церкви з’явився високий козак у дорогому вбраннi надвiрнi козакiв пана Потоцького; його на диво енергiйне й виразисте обличчя з рiзко оi ресленими бровами й орлиним носом одразу привернуло до себе Петрову уваг Значний козак поволi зiйшов схiдцями i, побачивши схвильований натовп, пiдiйшс до нього й почав прислухатися до того, про що гомонiли збудженi звiсткою людi

— Ви тiльки слухайте мене, панове, а я вже вам усю правду скажу, — провади далi жебрак на дерев’янцi. — Не лише батько Максим стає за нас. Як тiльки повста не Україна, тодi за нас пiде й преславний лицар Богун, прийме з рук Залiзняка бу лаву, бунчук, корогву й поведе всiх нас на ворога!

— Богун? Полковник Богун? Та вiн же вмер уже давно! Вже, либонь, i кiстки йоге потлiли! — почулося кругом.

— Умер! Я вам кажу, що не вмер, а живе й досi в Печорському монастирi. Нам про це святий чернець з Афонської гори сказав, а вичитав це вiн в однiй святiй книзi, що зберiгається в їхньому пречистому монастирi, а сказано там таке: «Господь не захотiв одiбрати в України її останнього лицаря-славуту, а сховав його вiд усiх у Печерському монастирi, спинив йому лiта й не дозволив смертi торкатися до славного козака, а йому звелiв лишатися доти схимником у келiї, поки не настане для України останнiй скрут, а тодi велiв устати i врятувати ще раз рiдний наш край… I поселився Богун у Печерському монастирi, а через те, що нiхто не знав його й не вiдав, звiдки прийшов вiн, то й прозвали всi того схимника Найдою». Ми самi ось ходили навмисне в Печери довiдатися, чи є там такий козак, i довiдалися, що є там схимник на прiзвище Найда. А хто вiн такий, звiдки й коли з’явився в монастирi — не вiдають i найстарiшi монастирськi дiди. Знають тiльки, що звуть його Найда i що замурувався вiн аж у глибинi дальнiх печер.

— Диво, диво господнє, — загомонiли слухачi, побожно скидаючи шапки й хрестячись, жiнки заходилися витирати очi.

Зацiкавившись розповiддю калiк, незнайомий значний козак проштовхався ближче.

— А хто це такий, пане-брате? — спитав пошепки диякона Петро, показуючи на козака.

— Це? Та хiба ти не знаєш його? Сотник уманської надвiрної мiлiцiї Гонта.

— Iм’я чув, а самого ще не бачив.

— Що ж робити нам у свiтi? — почулися з усiх бокiв запитання.

— А те робити, що роблять усi добрi люди по всiй Українi, — кидати хати й перековувати рала на списи, та й сходитися докупи.

— Куди? Як?

— Цс! — перебив диякон голоси, що лунали з усiх бокiв, i показав жебракам очима в той бiк, де стояв Гонта.

Усi одразу якось збентежилися й перезирнулись.

— Чого ти? — здивовано прошепотiв Петро. — Вiн же наш, схiдного благочестя!

— Схiдного благочестя, та не наш, а сотник пана Потоцького, а тому, хто може проклятим ляхам служити, не можна йняти вiри й на грiш!

Петро замовк; жебраки перемiнили розмову, й Гонта, помiтивши, що його присутнiсть бентежить селян, одiйшов до бандуриста, який тихо спiвав думу.

— Ходiм послухаємо, про що спiває там старець божий, — звернувся Петро до диякона.

— Ти пiди, хлопче, послухай, а менi ще треба перемовитися словом iз своїми, — вiдповiв диякон. — Адже ото всi нашого гурту люди… Бачиш, розкинули ми невода по всiй Українi.

Петро одiйшов до бандуриста, а диякон наблизився до жебрака на дерев’янцi й почав з ним про щось пошепки радитися. Петро став недалеко вiд значного козака, прислухаючись до того, що спiвав слiпий бандурист. А той спiвав думу про Богдана Хмельницького, i спiв його справляв глибоке враження на слухачiв, а особливо на Гонту, який стояв оддалiк, похиливши голову.

Якась незбагненна сила притягала серце Петрове