Лицарі любові і надії - Леся Романчук
— Яка ж вона гарна, твоя Катруся! — немов почувши його думки, тихенько обізвався Михайло. — І дуже... наша. Це видно одразу.
— Катруся... — замріяно обізвався Андрій. Йому було приємно вимовляти уголос ім’я, це наче робило їх ближчими. — Катруся... Як ваша дружина. Вашу теж звуть Катериною. Оце любов! Одна на все життя! від гімназійних років — і навіки! Я зі своєю Катрусею теж так — на все життя.
Михайло зітхнув. Де вона, його дружина, з якою і прожили всього кілька місяців? Удома? Чи знову у в’язниці? За Польщі — у «Бригідках», а як ці мури називаються тепер?
Доля Михайла Сороки заповідалася світлою й сонячною — величезне природне обдарування хлопця вирізняло його на тлі навіть найсильніших учнів Тернопільської гімназії. Пощастило і з наставниками — математику викладав Мирон Зарицький, залюблений у свій предмет, якого називали «поетом формул». Освятила його гімназійні роки зустріч з дочкою математика — гімназисткою Катрусею Зарицькою. Та про університетську освіту українцеві в часи, що називалися в народі «за Польщі», годі було мріяти. Довелося перейти кордон. У Празькій Політехніці навчався на архітектурному факультеті. Блискуче закінчив. І здавалося б, опановуй професію, будуй, живи — уся Європа чекає творінь твого таланту, аж ні — тягне до рідної землі, не дає спокою поневолена Україна. Провід ОУН доручає формування нових підрозділів. вже у 37-му поляки заарештовують. Спізнав «вигоди» «Берези Картузької», Станіславської, Гродненської в’язниць. У 39-му упала Польща. На коротку мить вдихнув свободи. На крилах летів до Катрусі. А вона, змалечку залучена до «Пласту», згодом — Юнацтва ОУН, бачила свою долю в боротьбі за волю України — її знали в підпіллі як «Калину», «Монету», «Легенду». У 35-му була заарештована польською дефензивою, засуджена на 5 років тюрми. Рік 39-й начебто звільнив. Зустріч. Розквіт кохання. Весілля. У березні 1940-го заарештували одразу обох, уже «визволителі», НКБС. Михайла — у Воркуту, Катерину — у «Бригідки». Там народився син Богдан. Михайло про це дізнався уже на одній із пересилок.
— Отака сім’я, Андрію. Чоловік і дружина — по в’язницях та засланнях, син — у бабусі.
Лише 22 червня 1941-го, коли німецька бомба влучила у стіну тюрми, Катерина з іншими в’язнями утекла. Побачила сина, пригорнула до серця. Та легендарна «Монета» недовго втішалася радощами материнства — боротьба з окупантами кликала до зброї.
— Нічого, ми виживемо! Ми вистраждаємо свою Україну. І ще поживемо на нашій вільній землі! Та й термін ваш зовсім скоро закінчується. Поїдете додому, побачите рідних...
Хустинка додавала Андрієві оптимізму, крізь неї навіть північне крижане повітря пахло польовими квітами. Михайло Сорока дивився на світ розважливіше.
— Ще заслання... Не відпускає нашого брата ця хижа потвора, не відпускає, аж поки не зламає. Ой, важко це, Андрію! Ми своєї держави не мали, може, хоч діти чи онуки спроможуться... Та для нас важливо інше — не припиняти боротьби. Підтримувати тих, хто похилився, допомагати зневіреним. Відкривати очі сліпим. Світ мусить знати про їхні злочини. Хай наші муки та смерть не будуть марними!
— Ей ви там! Разґаворчікі! Прєкратіть! — знехотя відгавкнув замість пса конвоїр.
«Разговорчікі» відновилися лише наступного вечора.
— Послухай, Андрію, а чи не могли б дівчата дістати через своїх «вольняшок» трохи паперу для листівок? — замислився Михайло Сорока. Й одразу визнав свою ідею хибною. — Ні, мабуть, не варто їх у це втягувати. Небезпечно. Надто небезпечно.
— Звісно, не варто, — погодився Андрій. — Тут не в кількості справа. Ми з Іваном Григоровичем самі упораємося. От як зв’язкові вони могли б прислужитися. Моя Катруся пройшла добру школу підпілля. Та її подруги теж. Це наші дівчата, їм можна довіритися як самим собі.
— Маєш рацію, Андрію. Ми використаємо їх у підготовці до страйку. Ні, це буде не страйк — повстання! Мусимо залучити якнайбільше людей, а для цього треба інформувати і будити поснулих та зневірених.
Андрій дивився на Михайла Сороку як на вчителя і старшого друга, провідника, повного отим незгасним полум’ям українського духу, що не скорився у найважчі роки неволі. Навіть тут, у таборі, він продовжував боротьбу. Хлопці готувалися до страйку. Писали листівки, збирали необхідне для виготовлення зброї. Посилення режиму «Рєчлагу» після призначення начальником генерала Дерев’янка могло скінчитися повним винищенням в’язнів. Якщо до цього дійде — треба якнайдорожче віддати своє життя.
Термін ув’язнення Сороки вже майже сплив. Скоро, зовсім скоро — на волю. До Катерини, до сина. Та вірилося у це чомусь дуже мало. Не схоже на червоного спрута відпускати свої жертви, не переламавши хребта.
Так воно й сталося. Повернувшись до Львова, Михайло Сорока не застав дружини удома — легендарна Катерина За-рицька катувалася у сибірських таборах. Не минуло й кількох місяців під прицілом пильного ока «органів», як навіть таке умовно вільне існування здалося небезпечним — просто на вулиці його заарештовують. Поселення у Красноярському краї — надійніше місце для того, кожне слово якого повне любові до України та надії на її визволення від ярма, а тому отруйне для радянської влади.
Підготовка до повстання відбувалася вже без безпосередньої участі Михайла Сороки, та завдяки створеній ним організації «ОУН-Заполяр’я», проводу, основою якого стали бандерівці. Незламність духу — от що лежало в основі спротиву силі, сама ідея противления якій виглядала безнадійною та безглуздою. Сила ламала — дух не гнувся. Сила поборювала — дух бунтував. Сила гнітила — дух пробивався крізь кожну шпарину, мов уперта заполярна трава. Могутній. Незнищенний.
Без свого духовного наставника Андрій почувався осиротілим. Тому ще більш прихилився до Івана Григоровича Паламарчука — веселого, дотепного, як усі одесити, винахідливого, майстра на всі руки, та на диво повного українським духом.
— Ну й почерк у тебе, Андрію, — захоплювався Іван Григорович. — І де ж такого навчають? От у мене — ну, курка лапою... Ще Костя гарно пише, а я...
— Ну, Костянтин — художник, йому сам Бог велів гарно писати, — Андрій
