Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Чи є між вами... Петро? — запитала Дуся, несміливо уперше вимовивши прилюдно заповітне ім’я, і зрозуміла — немає. Хоч кожен, мабуть, хотів би бути тим Петром. якому пощастило — лист потрапив у добрі руки.

А на таке ж запитання Катерина почула:

— Це я, Андрій! А ви — Катруся?

Вони простояли отак, на віддалі простягнутих рук, цілу вічність чи одну хвилину, простояли, не замовкаючи ні на мить, намагаючись переповісти все своє життя, присягаючись і не вимагаючи нічого натомість, розуміючи, що хвиля пурги, що змела їх в одну снігову кучугуру, може так само легко рознести врізнобіч уже наступної години. Називали одне одного на «ви», і цією підкресленою, належною в галицьких селах повагою до малознайомої людини вивищувалися у власних очах, підносили своє почуття до самого неба. Власне, з неба, його волею й отримане...

Надворі вирувала хуртовина, перемішувала землю з небом, замітала по вікна острівець захищеності й тепла. І вперше дівчата й хлопці подумки просили, щоб ця заметіль не закінчувалася ніколи.

Перемовлялися, шукали знайомих, земляків, знаходили, чи не завжди знаходили тих, хто знав когось із загону, з підпільної роботи, хто сидів у тюрмі, зустрічався на пересилці чи на етапі зі знайомими. всі йдуть тими самими шляхами, хоч і безліч їх, але не так багато.

Розмови, тихі, щоб не розлютити конвоїрів, висновували ниточки зв’язку і довіри — це були «наші» хлопці і «наші» дівчата. У слово «наші» вкладався особливий зміст — наші по духу, по спільній любові та спільній боротьбі, наші — бо пройшли «нашим», для нас задуманим і створеним шляхом катувань і терпінь, бо не втратили «нашого», українського духу там, де крижаніло навіть дихання.

Переймалися спільним болем, співчуттям одні до одних — хлопцям боліло серце за передчасно постарілі, посічені північним вітром обличчя дівчат, за їхню потоптану тюрмою гідність, бо ж знали, як у таборі вміють топтати, дівчатам — за принижену, розчавлену червоним чоботом силу та мужність своїх братів по неволі. Щось урочисте було у цій зустрічі, святкове.

— Простіть нас, сестри, за те, що мусите катуватися отут за нашу спільну справу, — вклонився дівчатам старший, невисокий, страшенно худий, з гострими вилицями та очима, що попри все світилися незламністю, чоловік. Таких поважали тут усі, навіть конвой та урки. Щось було в ньому особливе, що ставило вище за інших, навіть такого, спрацьованого, замордованого, якась сила духу та переконання. — Я місяцями думав про це в тюрмах, у таборах. Ми не повинні були втягувати вас, жінок, у нашу боротьбу. Війна — справа чоловіча. Простіть.

— Ні, шановний друже, ви помиляєтеся, — з підкресленою повагою, зі звертанням, прийнятим в УПА, звернулася до невідомого чоловіка від імені всіх дівчат Дуся. — Це — наша спільна справа. Україна у нас одна — у жінок і чоловіків, у заходу й сходу. Не картайте себе. Хай за наші муки відповідають перед Богом кати. А ми зробили те, що мусили. Шкода лише, що мало...

Чоловік відступив на крок і ще раз вклонився Дусі та всім жінкам.

— Хто це, хто? — зашепотілися дівчата.

— Михайло Сорока, член проводу ОУН, велика людина! — тихенько, самими губами відповів Андрій Катрусі.

Вітер не вщухав. Хуртовина мела невтомно. їхнє «вокзальне» ув’язнення тривало вже кілька годин. Хлопці підійшли до конвою, пошепотілися, наче про щось просили. Конвой цього дня був добрим і щедрим — дозволив. Мабуть, мирна, цивільна обстановка навколо та непроглядна стіна снігу за вікнами, хиже завивання пурги та власна втома притупили почуття «бдітєльності». Хлопці пошукали щось у кишенях, пустили по колу шапку. За хвилину — нечувана справа! — буфетниця винесла тацю з тістечками!

— Частуйтеся, дівчата! — передали тацю через конвой, який ретельно оглянув, чи не схована між тістечками бомба, бригадирці аварійної бригади, а вже вона роздала цю смакоту.

На прощання Катерина передала Андрієві хустину — отаку полотняну шматинку, якою закривали на холоді лице, щоб не обморозити. На щастя, взяла сьогодні свою найкращу, обв’язану по краю гачком. Хай має на згадку!

— Який він... особливий! Які в нього очі! А руки! Пальці поморожені, правда... І голос... Які... слова він мені говорив! Худий, замордований... Та й я сьогодні не ліпша. Якби знала, що зустріну, то... То що? Хіба губи накрасила і туфлі на високих каблуках узула б! Сукенку святкову одягла, льочки накрутила! — засміялася сама із себе невгамовна Катруся. І змінила веселу ноту на сповнене болем: — Ой, Орисю, які муки терплять наші хлопці-каторжани! Нас катують, принижують, але ж їх... Вони ж мужчини, як їм терпіти цю наругу, ці номери, ці обшуки, переклички? Відгукуватися на номер, як тварина? Одне слово — каторга. Хіба людина витримає? Як воно Андрієві, він такий гордий, він з такої шляхетної сім’ї! Але це нічого! Скінчиться термін — я його відгодую. Пильнуватиму... Шануватиму, щоб забув про все лихе і решту життя прожив як... він у мене... — і сама себе перебила: — Що це я, Орисю? У мене ж — Дозик... Теж десь карається по таборах... А я... Хіба я маю право?

Пурга ущухла. Вляглася, вичахнувши, закашлявшись останнім поривом, стомлено пригорнулася до землі всіма тими тоннами снігу, які щойно білим пір’ячком літали так легко і страшно, перемішавши діл і вись, немов велетенський кухар узявся до розчини та сіяв муку. Все оте ретельно пересіяне вляглося рівно й тихесенько, аж не вірилося — ще годину тому воно ревіло й вирувало лютим звіром. Вселенська тиша запала над оцим північним краєм, аж у вухах дзвеніло.

Тиша, спокій. Тільки важке човгання десятків знеможених чоловічих ніг та глухе покашлювання обпечених лютим холодом легенів суперечило безгомінню. Навіть пси конвою потомилися гавкати. Пленталися, ситі, та потомлені, як собаки, без звичного перегуку.

Не хотілося перемовлятися й в’язням. Андрій затулив обличчя отриманим дорогим подарунком — не тому, що так нестерпно дошкуляв