У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

– Кажу ж, товаришу комісаре Бергавінов, поки–що нічого втішного. Оточили ми яр із черкасцями, смілянцями та кам’янцями. Бандити чинять пробні нюшкування, шукають шпарок, майже не стріляють, але й вловитися не даються, – звітував він, поглядаючи на Кузьму в реміняччі. – Харчі їм підвозять з навколишніх сіл в ім’я продовження революції. За нашими підрахунками, запасів харчу і зброї у них досить. Селяни кажуть, що вони іменують себе боротьбистами-самостійниками. Імен ватажків, окрім знаних, вияснити не вдалося, бо вони послуговуються кличками. На думку Дубового, з ними в спілці рештки коцурівців, чучупаківців, кукояківців, григорівців, зеленівців та махновців. Військо із Харкова засіло під Чорним лісом і Кам’янкою, – зітхнувши, кінчив звітувати Голик.

– Як скоро ви їх візьмете?

– Гадаю, швидко з ними впоратись без великих жертв нам не пощастить. Ціла ж зграя їх!

– Так вас же ціла армія! Бовдури! – в люті схопив прийшлого за борти бекеші і притяг до себе Бергавінов. – Не маємо часу чекати! Чуєш?! Не маємо!.. – тряс Голика.

– Дубовий не нас слухає, а керується настановами з Харкова: не нищити сіл, не експропріювати, не проводити масових арештів, не…

– Дубовий хай їде в свою академію! Нічого йому тут робити! Це не громадянська війна, ми – не його сорок четверта дивізія, а бандити – не польські буржуї Пілсудського! Передай йому, що коли він не покине наші змаги, то ми нагадаємо йому Щорса і Білошицю! – турнув він прийшлого. – Не більше доби чекатиму, по тому його самого, як махновця, прикінчу, і знати ніхто не буде! Тюрма ж повна понікуди! Не випускати ж їх! Інакше нас самих прикінчать тут повітком із ревкомом, мов куріпок!.. Зрозумій, бовдуре, становище: обурення в місті дійшло краю, Хорунжа вимагає звільнити всіх затриманих, Брайкові грозить арештом і трибуналом!..

– Чого тут не розуміти!.. – стряснувши плечима, поправив бекешу Голик.

– А там що нового? – вже спокійніше кивнув головою Бергавінов, глянувши на Петрика.

– Також нічого втішного, – зам’явся Голик. – Я ще не сказав, що і Брайко, і Гудзенко, і Зеленько та Міщенко також за вичікування, а не за наступ на холодноярівців.

– Як то за вичікування?! Хто їм дозволив?! Як вони сміють?! – знову ошалів Бергавінов. – Передай: даю одну добу на розгром банди, і не більше! Ех, немає на них залізного Фелікса!.. Спідничники, страхополохи, боягузи, їм не місце в рядах ДПУ, як не місце Брайку у Реввійськоматі! –  з жалем похитав головою Бергавінов. – То, кажеш, і там нічого втішного?..

– Завтра похорони… Вчора ввечері, повернувшись із млина, пішов з дому на толоку до вдови Вусті, яка після пожежі будується під Горою, працював там до темної ночі, на вечерю не лишився, ні з ким не розмовляв, тільки бурчав сам до себе із люті на щось чи на когось, непристойно облаяв брата, додому йшов неквапом, спати вляглися після вчительки, аж коло першої ночі. Думаю, не там корінь!

– Не там, не там! Твоя справа не думати, а діяти! – роздратувався Бергавінов. – Хай продовжують нагляд і слідкують за відвідувачами і контактами, – закінчив він, всідаючись на стілець.

Петрик, як тільки почув про вдову Вустю, здогадався, що йшлося про батька, пригадав батьківський наказ Тодосеві, який чув із буди, зрозумів, що слідкують за їхнім двором. Хлопцеві потай хотілося, щоб батька заарештували і забрали у допр, хоч натимчас, а його, Петрика, випустили. Тоді б його виразки, що свербіли, аж сидіти спокійно не міг, загоїлися б, а батько, повернувшись, може й побитим, став би смирнішим. За отими роздумами він не почув звернення старшого допитувача.

– Ти де літаєш, паскуднику, чому мене не слухаєш?! – тицьнув він хлопця п’ястуком у груди, аж той ледве втримався на табуреті. – Відповідай мені, з ким дружить батько? – гримнув. – Про що говорить із тими, що приходять до нього? – вхопив Петрика за грудки Бергавінов.

– Казав же, ні з ким не дружать во-ни-и-и. Лише у свята та не-ді-лі-і часом приходять дядьки Яв-до-ким та Лев-ко-о.

– Про них ти говорив уже, а ще хто? – квапився допитувач. – Про що говорять? До кого батько ходить?

– Ходили до ді-да-а Я-ки-ма, як жив не в тітки Ки-ли-ни, та до діда Ха-ри-то-на, як живі були, Змія обкатували, бо за-сто-ю-вав-ся-а…

– Змій – то кінь?

– Кінь же ді-дів! – пожвавішав хлопець. – Він що звір лютий, як оце… – попирхнувся порівнянням Петрусь, перелякавшись.

– Що ти не доказав, паскудо?! Хто лютий? Хто, питаю тебе? – ледь не підіймав Петрика допитувач за сорочку і підтяжки штанців. – Я тобі, вишкребку, покажу! Лютий я йому! Чули отаке?! – подивився він на присутніх. – Перестань мені нюняти! Говори не про Змія, а про гостей та їхні розмови! – стріпував хлопцем. – Про гостей говори! – схопив раптом він хлопця за вухо і з викрутом потягнув так, що аж надривний тріск почувся Петрикові, аж у голові задзвеніло і свічки в очах засвітилися.

– І-і-і, е-е-е! – залящав Петрик так, що й на вулицю чути було. – Не маю чо-го гово-ри-ти, дядь-ку! Ги-и-и, – рюмсав він, відчуваючи, як теплим потічком із вуха тече кров. – Ска-зав же-е вам усе-е, що зна-ав, – згадав він пораду Марти Давидівни говорити лише правду.

– А про що батько і учитель Таран говорили?

– По якісь фабзавкоми, селянські спілки, про контрактацію, позику та Кемаль-Пашу, що про нього у “Ленінському Шляхові” писалося.

– Про кого говорили і про що писалося?! – витріщились очі допитувача.

– Про Ке-маль Па-шу, що в турчинів, як у нас Петровський, служить…

– Неймовірно! Це ти згадав у буцигарні про Пашу і так вирішив відв’язатися від мене?.. Відведи його, Кузьмо, і тримай там, поки він не скаже правду про листівку! Ні їжі, ні води