У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Петрик поспіхом склав мапу у кільканадцять разів і вирішив винести її закутаною у рушник, в якому була передана матір’ю їжа. Він притискав складену мапу колінами, обтоптував її ногами, радіючи з того, що вона буде його власною, подумки повторюючи щойно вичитані чудернацькі назви, відволікаючись від дійсності, в якій перебував.

Час минав, а до Петрика ніхто не обзивався, змащена смальцем сідниця лоскотала сверблячкою, потроху смикала болем, проминув обід, а за ним і полудень – сонце, що світило у провалину вікон з одного боку вранці, перебрело приміщення і поволі почало ховатися за перестінком з другого. Давав про себе знати голод, в душі наростала тривога, адже інших, навіть Кобзаря, як він підгледів у провалині вікна, почергово вели кудись і вертали. Та нарешті почув розмови і чиїсь кроки, що близилися до його буцигарні, двері із скрипом і писком відкрилися невідомими міліціонерами.

– Чи ти молишся тут, контра? – спитав насмішкувато старший, розглядаючи Петрика і каземат. – Чим він тобі, Авраме, не контра? – спитав насмішкувато у молодшого товариша. –  Викапана контра!

– Не молюся, дядьку, лежав собі, – хапнув повітря малюк. – Ждав вас…

– Вставай з колін, підеш на допит! Ждуть тебе у воротарні, – посуворішав старший. – Речі свої лиши тут, – наказав, помітивши, що хлопець бере із собою вузлика. – Виходи! – не мав до хлопця співчуття міліціонер.

– Ти непогано тут влаштувався, Янчук. Молодець в’язень з тебе! – зауважив Аврам.

– Біда всьому навчить, брате, – зробив вислід старший, ідучи вслід Петрикові. – Іди до воротарні і не оглядайся! – нагримав він на хлопця.

Там на Петрика чекав вчорашній Кузьма, міліціонери тикали йому якийсь зшиток і примушували його розписатися, що той врешті і вчинив розмашисто.

– Ну, буржуазний елементе, пішли! – скомандував міліціонер і підштовхнув хлопця у хвіртку на вулицю.

Ідучи тротуаром, Петрик мимоволі розглядався навкруги, шукаючи очима знайомих. Піднявшись по східцях в приміщення ДПУ, Кузьма пропустив Петрика і направив його в загородку, де вже сиділо на лавках кілька людей.

– А тебе ж за що? – стишено спитав хлопця один з них, з довгими тонкими вусами, коли Кузьма прихилив за собою двері допитної.

– За листівку! На паркані школи була приклеєна кимось…

– А коли ти її побачив? – ожвавився той, впритул підсунувшись до Петрика.

– Вчора, як ішов до школи.

– А що в ній було написано?

– На директора, щоб вибрався з міста за зраду революції…

– Заходи, Янчук!.. Ти що там шепчеш йому, контра?.. А ти порозмовляй мені ще, то лишишся без вусів!.. – пригрозив Кузьма з дверей.

На “добридень” приведеного старший допитувач, що сидів за столом, не відповів, лише переклав мовчки якісь папери. Хлопцеві він показав рукою на стілець навпроти і, поки той всідався на непомірно високе тверде сидіння, щось записав на листочку ручкою-невиливайкою.

– То надумався від учора, що треба говорити правду, Петре, чи ні? – спитав якось утомлено і нехотя, ніби для годиться, зосереджено оглянувши хлопця.

– Казав же вам… – скривив уста допитуваний.

– Що ти зарядив мені, паскуднику, оте своє “казав”! – раптом оскаженів, побагровівши, допитувач. – Розповідай, як було насправді! Як батько дав чи продиктував тобі ту листівку! Як ніс її і клеїв! Байок мені не розповідай, бо відлупцюю нагайкою так, що й місця живого на тобі не лишиться!.. Розповідай мені! – гримнув кулаком об стіл.

– Я ж казав, дядьку, – зарюмсав Петрик, – що не давали мені батько ніякої листівки і не проказували, як її писати, а я її побачив на паркані, коли іш… – захлинувся малюк ураз від різкого пекучого ляпаса по лиці, аж запаморочилось йому, аж сльози заслали зір.

– Оповідай, хто тобі проказував, як писати листівку, чи хто дав її, щоб ти наклеїв! Де те було? Як? Нічого іншого я чути не хочу! Ти зрозумів мене нарешті?!

– Ги-и-и! Ги-и-и! Зрозумів, але я вже ска-зав ва-а-м, дядь-ку, все-е! Їй богу, все-е-е! – розмазував в’язень обома руками сльози по гарячому лиці.

– Ти мені, паскуднику, ще й не те скажеш! – різко звівся на ноги допитувач і кинувся знімати з гака на стіні нагайку. – Оце ось бачиш? Спишу всього, як писанку, так що й мати з батьком тебе не впізнають, – поклав нарешті її на стіл, заходивши нервово коло дверей. – Перетну ось цією рубачкою навпіл одним махом! – пікся він тим, що за ці дні не вдалося віднайти винуватців отих листівок. – Не таких перетинав, – вийняв він із піхов вилукувато вигнуту шаблюку, що стояла досі прихиленою до столу. – То будеш говорити правду? Востаннє питаю! – напосідав, перехиляючись через стіл до хлопця. – Не скажеш тепер правди, то потім пізно буде – прикінчу, мов курча! – раптом із усієї сили смикнув він малого за чуба, аж затріщало в того у голові.

Несамовито скрикнувши, Петрик завив від болю і, нічого не бачучи за сльозами, задихнувся та аж посинів, так що Кузьма, стукаючи рукою по спині, ледь вирятував його, геть посинілого. Він ще довго трясся у пропасниці, заливався сльозами, сьорбав носом і важко дихав, схлипуючи в тиші, що настала по тому. Кімната, допитувач і Кузьма крутилися й переверталися в його очах.

Раптом без стуку різко відчинилися двері і в кімнату вступив вчорашній Голик у короткій,  розпореній над сідницею бекеші-кацавейці. Не вітаючись із присутніми, розглянувшись і зорієнтувавшись, він підступив до допитувача і почав щось йому тихо говорити. Петрик поволі вгамовувався, задушував у собі гикавку-пропасницю.

– Ти не шепчи мені, як ворожка, а кажи, що там ще стряслося! –