У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Отак старший воротар перемовився ще з двома холодноярцями, поки Гурій не відвів їх у допр. Говорили про якихось Хвилю, Мінца та Шапіро, лаяли воєнкома Брайка, гудили Солонька, Міщенка та Гудзенка, нарікали на Хорунжу, хвалили Більського і його охоронців.

– А ти чого ото рота розкрив? –  згадав раптом воротар про хлопця. –  Речі всі свої захопив? –  глянув на вузлика в руках хлопця. –  Мати тепер наскубе тобі вуха за рушника! Відпускай його, Гурію, він до листівки не причетний, то й не контра, – роблено посміхнувся воротар.

– Спасибі вам! –  зсунувся хлопець зі стільця.

– Не нам, а холодноярцям дякуй, та вдома не розповідай, що ти тут бачив, бо Голик знову тебе заарештує…

Стук у віконце перервав його мову. То був Кузьма.

– Прокурор і адвокати наказали негайно випустити із допру всіх тих, що заарештовані за листівки, відозви і заклики! Ось список, – подав він папір старшому воротареві. –  Бергавінова за наказом Менжинського повітком спішно викликав у Черкаси.

– Іди, Янчук, із Богом! Не до тебе нам тепер…

Додому Петрик понісся, як на крилах. Берегом Тясмину, ближче до рідної хати, вже ішов, рвучи вербові листочки і насвистуючи в них, приклавши до вуст, бо згадав суворого батька. На його щастя на кладці щось полоскала Домашка, і він тихо підступив до неї.

– О, Петрусь!.. А ми знали, що тебе нині випустять, – обрадувано зустріла вона брата. –  І Лука приходив сказати, і Марта Давидівна сповістила матір… Тато ще зранку на позичених у селі волах поїхали із Тодосем та дядьками в Олександрівку по другий камінь. Вернуться аж за три дні, – сповістила радісну для Петрика новину.

– На волах?.. По камінь?.. –  не второпав хлопець, про що мова.

– Хіба ти не знаєш? Тато каміння для млина знайшли аж в Олександрівці. Хребет млина вже зовсім готовий! І Кедового Яру ти тепер не взнаєш!.. А як твої вавки? –  запитала раптом співчутливо, викручуючи лахмітину. –  Тата також на допити викликали і казали йому, що ти ніби зізнався, що писав оту листівку так, як вони тобі говорили. Але тато знали, що допитувачі брешуть... То як твої вавки? –  торохтіла вона, не давши Петрикові порахувати дзвони, що долинали з каланчі.

– Гояться і так сверблять, що чухати мушу.

– Мати й тітка Оксана казали, що всякі вавки коли гояться, то сверблять… А ота буцигарня яка?.. Кажуть, там повно людей?.. Страшно там?.. Пожди, не втікай, підемо разом, – нагнала вона брата, несучи на руці білизну.

По путі Петрик оповів сестрі, що сидів один, що не страшно, тільки нудно і їсти хочеться, що кажани-лилики і пацюки дуже пищали, що циганчук, утікаючи, украв його рушника. Їм назустріч із хвіртки вийшли Ярися і Лідуня з такою радістю на обличчях, ніби зустрічали героя. На порозі їх зустріли Марта Давидівна із Вадьком. Петрик привітався, а вчителька погладила йому вихра і мовчки пішла на вулицю. З хати запахло ладаном і воском по похоронах тітки Домахи та риб’ячим смальцем від хворого на сухоти Гриця.

– А тітку Домку тато на горі на цвинтарі закопали, – сумовито сповістила Петрика мала Таня. –  Вони геть збігли крівцею, бо в них жилка прорвалася, казав костоправ, з рота крівці злилося більше за кухоль-питунець, то й померли, – торохтіла вона. –  Костоправ казав, що Гриць молодець, видужає, бо отой смалець п’є, – докучливо смикала вона Петрика за штанці, коли той заглянув у другу хату до хворого брата. Петрикові здалося, що Гриць дійсно виглядає краще.

– Я ввечері прийду до тебе, – пообіцяв Петрик і пішов із Тетянкою до матері.

– Геть змарнів ти, бідолахо, – скрушно хитала головою Ганна, подаючи йому їсти. –  Били тебе там?

– Не били, лише скубли та крутили за вухо, допитуючись, чи то я клеїв ту листівку, – жадібно сьорбав хлопець гаряче.

– Та ж не ти її клеїв, то чого так довго тримали?

– Не вірили, мамо, аж поки не прийшли холодноярівці і не зізналися, що то вони.

– Які холодноярівці?

– Як то які? Оті, що у кашкетах із зірками і в шинелях, як у нашого тата, – скочив Петрик до жердки, щоб переконатися, що батькова на місці. –  Отака точнісінько і на них одіж. В Холодному Яру їх ціла армія! –  хвастав хлопець обізнаністю.

– Яка армія?! Бандитами їх у місті називають!

– Ніякі вони не бандити, бо за революцію, мамо, воюють! Я їх бачив у воротарні. Вони самі прийшли до Бергавінова, а той їх арештував і у допр посадив.

– Ти їх бачив?

– Як оце вас отут. Їх повели по камерах, а мене випустили на вулицю.

Дивно, але цього разу обід так не смакував школяреві, як завжди, він ледве доїв подане матір’ю.

Вернулася Марта Давидівна, прийшла тітка Оксана слідом за нею, і Петрик оповів їм усе спочатку.

Минула година, бо знову пробив дзвін на каланчі, і Петрик сів за уроки, щоб наздогнати пропущене. Намітив собі невідкладно прочитати з “Читанки” і написати всі домашні завдання за три дні, але на диво, йому не вистачило сил. Швидко стомився і мусів спочивати, чого раніше ніколи не робив. Відволікшись від уроків, згадав про бубонця і вирішив негайно податися на Луку за обіцяним.

Книжок та зшитків зі столу не прибирав, бо сподівався швидко повернутися. Вийшов із хати ніби по нужді, садком пробрався на берег, а звідти дременув на Луку. Біг без передиху, аж серце калатало. Юрченків шукав не довго. Як і просив його Марро, розказав, що той коней не крав, грошей від холодноярівців не брав і не закопував.